Сто вісімдесят полюсів Землі
Стаття написана Павлом Чайкою, головним редактором журналу «Пізнавайка». З 2013 року з моменту заснування журналу Павло Чайка присвятив себе популяризації науки в Україні та світі. Основна мета як журналу, так і цієї статті – пояснити складні наукові теми простою та доступною мовою.
Про те, що наша планета – великий магніт, знає кожен. Але механізм виникнення в неї постійного магнітного поля залишається багато в чому незрозумілим. Розмірковуючи над цим, вчені одного разу зіставили координати магнітних полюсів, визначені ще 1958 року.
Тоді за програмою Міжнародного геофізичного року цим зайнялися одразу сто вісімдесят обсерваторій світу. У результаті всіма ними були отримані дані, що дуже розходяться між собою, — безліч так званих віртуальних полюсів: для кожної обсерваторії Північний і Південний полюси мали свої географічні координати.
Парадокс не отримав на той час жодного пояснення. Тепер вчені вирішили перевірити залежність розбіжностей між цими несправжніми полюсами від відстаней між обсерваторіями, де полюси визначалися. І виявилося, що розбіжності були тим більше, що далі один від одного розташовувалися обсерваторії. Ця нова закономірність, ненабагато збільшивши наші знання про природу земного магнетизму, відразу породила нові питання. Наприклад, чи треба розуміти отриманий результат як деяке заперечення факту наявності у Землі всього двох справжніх магнітних полюсів?
Очевидно, що ні. Просто на результати вимірювань у різних місцях накладався вплив багатьох місцевих та глибинних магнітних аномалій. І потім, чи можна після цього вірити показанням компаса. Зрозуміло, так. За винятком окремих районів, місць так званої магнітної аномалії, його стрілка точно показує напрямок магнітного меридіана, а поправка на магнітне відмінювання у кожному даному місці враховує як кривизну самого магнітного меридіана, так і розбіжність його з меридіаном географічним.