Перш ніж заговорять вулкани

вулкан

Неаполітанська затока, тисячократно відтворена художниками і письменниками різних часів і національностей, воістину прекрасна. Життя на її берегах тече спокійно і неквапливо. Як і багато інших рибальських та туристських міст Італії безтурботно розкинулося на прибережній рівнині біленьке із зеленою облямівкою затишне містечко Поццуолі. Ні діди, ні прадіди нинішніх жителів містечка не знали ніяких несподіванок і хвилювань, крім пов’язаних з повсякденними турботами.

Але одного разу, влітку 1970 року, в один зі звичайних блакитно-сонячних днів, місто охопило загальне замішання, майже паніка. Влада почала евакуацію населення. Незабаром з 40 тисяч жителів Поццуолі 9 тисяч покинули його… Тим часом нічого грізного не відбувалося. Небо було чистим, море спокійним, Везувій та інші вулкани мовчали, землетруси не відчувалися, не було ніяких епідемій, й інші приморські містечка продовжували жити спокійно.

Приводом до занепокоєння послужило звичайне нівелювання уздовж берега затоки, точніше, результати цього нівелювання. Нівелювання в Італії проводиться військовим географічним інститутом, але до війни ні розглянуті події, ні нівелювання ніякого відношення не мали.

Нівелювання виявило підняття місцевості з максимумом якраз в гавані Поццуолі. У більшості інших районів земної кулі цьому не надали б ніякого значення. Але в Поццуолі…

Давньоримський храм

Рідкісний геолог не чув назву Поццуолі. У більшості підручників наводиться опис метаморфоз храму Серапіса в затоці Поццуолі, на Неаполітанському березі Тірренського моря. Але про багато цікавого підручники мовчать.

Храм, про який йде мова, спочатку був чотирьох-купольною спорудою близько двохсот метрів в поперечнику, з сорока шістьма витонченими гранітними і мармуровими колонами. На одній з колон збереглася дата, відповідна 105 року до нової ери. Від неї і ведуть історію храму Серапіса.

Серапіс – божество елліністичного Єгипту, культ якого набув поширення в Стародавній Греції та Римській імперії. В образі Серапіса злилися воєдино риси єгипетського божества вмираючої і воскресаючої природи – Осіріса та грецьких богів: підземного царства — Аїда і сонячного світла — Аполлона. Як би оправчі колони, пізніше відриті разом з іншими руїнами колись чудового храму.

Розкопки виявили такі особливості споруди, які зацікавили не тільки архітекторів, а й геологів. На 46 сантиметрів вище рівня початкової підлоги виявився настил іншої підлоги. Тут розташовувалися вторинні бази колон, але виявилося, що вони не несли ніякого навантаження. Висновок звідси міг бути тільки один: рівень підлоги довелося підняти незабаром після побудови храму. Мабуть, таким чином, рятувалися від підтоплення храму, побудованого біля самої води на березі затоки.

В історичних анналах з часом виявили свідчення пограбування храму в V і VI століттях. Навряд чи це було зроблено під водою, значить, більша частина храму ще залишалася надводною.

затоплений храм

Далі слово про історію храму, точніше його руїн, перейшло від археологів та істориків до геологів. Відомо, що три досі збережені в первісному положенні колони виступили над поверхнею тільки в 1714 році. До цього вони перебували під рівнем моря. Коли храм був повністю розкопаний в кінці XVIII століття, виявилося, що три шестиметрові колони виточені свердлячими морськими молюсками,— явне свідчення довгого перебування їх під водою затоки. Здивування вчених спочатку викликав той факт, що виділеними виявилися тільки верхні частини колон з висоти 3,6 метра над рівнем другої підлоги. Пізніше цьому знайшли пояснення, припустивши, що всю основу храму до цієї висоти засипав попіл при одному з вивержень Везувію в середні віки.

Вище лягали морські опади. Шари морських опадів перекривають на рівнині Поццуолі стародавній грунт з безліччю виробів з бронзи і кераміки римського періоду.

Геологічна експертиза взаємин суші і моря у Поццуолі цілком підтвердилася історичними фактами. Латинські хроніки виразно говорять про те, що храм стояв на плоскій рівнині. Але вже згідно середньовічним описам тут плескалося море. Воно доходило до підніжжя крутого уступу берега, де колись височіла одна з вілл Цицерона. У середньовіччі з цього уступу вудили рибу, що мабуть, знаходила собі прекрасні притулки в руїнах храму Серапіса.

Пізніше підняття місцевості підтверджується документом на право володіння землею в Поццуолі Фердинандом та Ізабеллою – іспанською королівською парою. Документ говорить про землю «де висохло море», і відноситься до 1498 року. На початку XVII століття монархи подарували землі Поццуолі місту та університету. Звичайно, це були не підводні угіддя.

Тут на маленькому відрізку берега Неаполітанської затоки мінлива природа надала вченим XIX і XX століть прекрасну, вельми рідкісну можливість з’єднати археологічні, історичні та геологічні відомості при відтворенні її змін.

Почавшись до нашої ери, занурення Поццуолі тривало, мабуть, не менше тисячі років, а потім змінилося підняттям. Але з 1822 року помітили нове занурення храму. Кожен наступний європейський мандрівник XIX століття відзначав захоплення морем все більшої частини храму. У 1878 році фальшива підстава колон розташовувалася на 65 сантиметрів нижче рівня моря, в 1913 році — на 153, у 1933 – на 205 сантиметрів. Професор Московського університету Г. П. Горшков в 1954 році бачив колони затопленим вже на 2,5 метра. Середня швидкість опускання становила 15 міліметрів на рік.

Італійський військовий географічний інститут відзначав ці зміни за результатами повторних нівелювань 1905, 1919, 1953 і 1970 років. Останнє нівелювання виявило те саме підняття суші, яке викликало евакуацію населення Поццуолі. Йшлося саме про Поццуолі тому, що за його межами ніяких помітних відхилень від звичайного співвідношення суші і рівня моря не відзначалося. У Поццуолі ж підняття спочатку відбувалося зі швидкістю 5 міліметрів в день. Зазвичай навіть в межах рухомих зон на 5 міліметрів територія піднімається за рік або кілька років. Сейсмографи відзначили в цей же час сейсмічну активність у вигляді рою слабких землетрусів. У найближчому кратері Сольфатара, де ще в давньоримські часи пророчиця Сивіла ворожила в затишній печері в хмарах підземних парів і газів, відновилося їх виділення. Кам’яні стіни в Поццуолі місцями почали тріскатися. Ось тоді-то вчені і визнали становище загрозливим, а міська влада почала діяти. У чому ж полягала небезпека? Наскільки вона була реальна?

Народження вулкана

Щоб зрозуміти, як вчені відповідали на ці питання, доведеться ще раз зробити геологічний та історичний відступ. Мабуть, пора сказати, що затока Поццуолі — це частина великого вулканічного району. На сході піднімається класичний конус Везувію, що піднявся, як тепер відомо, близько 12 тисяч років тому. Між Везувієм на сході і вулканічними островами на заході лежать Флегрейські поля (Сатрі Пєйгєі — вогняні, гарячі поля). Флегрейські поля – це вулканічне вогнище з групою невеликих надкратерних конусів, гарячих і сірчистих джерел. По суті, Поццуолі і сам храм Серапіса побудовані на вулкані, тільки не має звичної для нас форми конуса. Ось на чому заснована пильна увага дослідників до цього мирного і безтурботного шматочку землі.

Але занепокоєння 1970 року могло бути і малообґрунтованим, якби не приклади, які історія вже наводила жителям стародавнього Середземномор’я. Можна згадати, наприклад, Аристотеля (IV століття до нової ери): «на Гієрі (один з островів Середземного моря) частина землі здулася і з шумом піднялася в цілий пагорб, і це тривало до тих пір, поки могутній струм повітря не відшукав собі виходу і не вивергнув іскор і попелу».

У знаменитому листі Плінія Молодшого історику Тациту є опис виверження Везувію 25 серпня 79 року. Там ми можемо знайти таку фразу: «Море відступало від берега, так що багато морських тварин були видні на обсохлому піску».

Особливий інтерес має випадок, набагато ближчий до нашого часу. Серед безлічі відомих і маловідомих гір Європи є одна, якраз поблизу від міста Поццуолі, особливо примітна, хоча її висота всього 139 метрів. Вона і називається Монте-Нуово, Нова гора. Нова не тому, що колись була знову відкрита, а тому, що знову виникла. Монте-Нуово – не що інше, як туфово-шлаковий вулканічний конус. Конус цей виник буквально на очах людей. Сталося це в 1538 році.

Вулкану Монте-Нуово дуже пощастило: принаймні, чотири очевидці описали його народження, в тому числі один натураліст. Так звучали уривки одного з описів: «після сильних землетрусів, що тривали два дні і дві ночі поспіль, море відступило від берега майже на 200 ярдів (близько 180 метрів)… Нарешті, на третій день жовтневих календ (29 вересня) вони побачили, що великий простір землі… піднявся і раптово прийняв форму виникаючої… гори: а дві години ночі ця гора вивергла, зі страшним громом, полум’я, пемзові камені, попіл».

Вулкан кракатау

За описом іншого очевидця, близько 8 години ранку 29 вересня земля осіла майже на 4 метри в місці майбутнього вулканічного отвору, а до полудня почала тут же здуватися, і утворився пагорб.

Схоже, що тут ми маємо справу з першим певним, та до того ж з цифрами, описом рухів земної кори, що передували виверженню. Високопоставлені синьйори, для яких складалися в основному описи в XVI столітті, цікавилися барвистими подробицями самого виверження. У XVII столітті було звернено увагу на підняття берега поблизу Неаполя під час цього ж виверження. До речі, зроблено це не ким іншим, як відомим математиком і фізиком Робертом Гуком.

Для нас же в описах дуже важливі явища, що передують виверженню. Землетруси до виверження тривали дві доби, місцевість над майбутнім жерлом більш ніж за добу до виверження піднялася, за 18 годин опустилася на 4 метри, знову почала підніматися приблизно за 14 годин, на цей раз, мабуть, не менше, ніж на 5-7 метрів.

У літопис попередніх вивержень підняттів повинен бути внесений й інший випадок: в 1707 році піднявся з дна Середземного моря приблизно на 80 метрів Новий Острів поблизу відомого острова Санторін. Підняття супроводжувалося землетрусом і передувало вулканічним виверженням. Три попередження давала Середземноморська область: в 1538 році, 1707 і 1891 роках, а одне Азорські острови — в 1591 році. Ось чому італійські вчені мали всі підстави очікувати вулканічних подій, виявивши підняття в Поццуолі в 1970 році.

Помилкова тривога!

У вулканічній області Флегрейских полів на тлі коливальних рухів виділяються більш активні прояви, періоди імпульсів. Пов’язані вони з явищами вулканічними. Саме такий імпульс почався в 1969 році. Населення залишало Поццуолі, вчені кинулися в Поццуолі. Були посилені спостереження за рівнем моря, нівелювання повторювалося по кілька разів на місяць. До липня 1972 року Поццуолі піднявся на 1,7 метра. Потім рух стабілізувався і пішов назад. Однак восени 1973 року знову відзначалося слабке підняття. Положення залишалося напруженим. У 1974 році підняття остаточно припинилося. Знову спокійно і неквапливо тече життя в стародавньому Поццуолі. Тривога виявилася помилковою.

Так що ж, провісники «не спрацювали», вчені помилилися? Ні, так сказати не можна. Відома формула: «негативний результат — теж результат». Але в даному випадку результат слід визнати позитивним. Адже що припустили вчені? Прискорене підняття земної поверхні та інші супроводжуючі його явища в 1969-1970 роках були визнані ознаками пожвавлення магматичного вогнища під Поццуолі, результатом якого могло бути підняття магми до поверхні і подальше її виверження з усіма витікаючими наслідками. Проведені дослідження підтвердили, що вогнище дійсно активізувалося, магма впровадилася у верхні частини земної кори, деформувавши поверхню. Але до прориву верхньої оболонки і виверження справа не дійшла. На цей раз.

Осічка в цьому випадку не підриває загального правила: виверження зазвичай передуються воздиманням поверхні в місці майбутнього виверження. Така закономірність встановлена ретельними вимірами на вулканах різних областей земної кулі: в Японії, на Гаваях, в Новій Зеландії.

Автор: А. Ніконов, доктор геолого-мінералогічних робіт.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *