Побачення з Юпітером

Пайонір-10 біля Юпітера

Скільки не звикай до вселенських відстаней, все одно будеш дивуватися: навіть при всій її космічній швидкості автоматичній міжпланетній станції «Пайонір-10» знадобилося майже два роки, щоб дістатися до Юпітера. Мільярд кілометрів — чимала величина.

Перші півтора року «Пайонір-10» йшов по заздалегідь заданому курсу, як би наосліп, і лише потім в полі зору його фотополяриметра з’явилася далека мета — спершу у вигляді 3-міліметрового кружечка на екрані станції стеження в Каліфорнії. Але місяць потому на тому ж екрані вона була вже диском, що не поступається Місяцю, як його видно з Землі.

Потім мало відбутися «рандеву» станції з Юпітером. Але ще за два місяці до цього вона відчула «тяжіння» гігантської планети: потужне гравітаційне поле Юпітера почало викривляти шлях “Пайоніра” і прискорювати його політ.

А потім — «фронтова смуга», де стикаються ворожі стихії — сонячний вітер і магнітний щит планети. Подолати «смугу перешкод» непросто, багато фахівців пророкували загибель всього електронного обладнання, встановленого на борту станції, від гігантської дози радіації, яку воно тут «схопить». Та й електричні поля в цій області могли досягати такої потужності, що їм нічого не варто було б змусити замовкнути всі передавачі, заглушити всі приймачі, спотворити сигнали, позбавивши «Пайонір» і слуху, і мови, і зору.

Слабкою втіхою, правда, могло б служити те, що ще до підходу до таємничої планети «Пайонір-10» зробив кілька важливих відкриттів. Так, він без єдиної подряпини подолав пояс астероїдів, що вважався надзвичайно небезпечним, провів у ньому сім місяців і тим довів, що кількість космічного пилу — тобто частинок з діаметром від однієї сотої до однієї десятої міліметра — в цьому поясі не більше, ніж де-небудь в околицях нашого Місяця.

кільця Юпітера

У довгому міжпланетному шляху прилади станції постійно вимірювали силу сонячного вітру і, на подив фахівців, встановили, що вона залишається практично незмінною майже вздовж усього маршруту. А звідси випливає, що Сонце своїм диханням захищає від вторгнення в свою систему низько-енергетичних космічних променів з чужих нам меж. Нарешті, ще одна заслуга «Пайоніра-10»: він першим помітив, що серед елементів, що зустрічаються в сонячному вітрі, є частинки алюмінію і натрію.

Але всього цього вченим було мало, і не за тим посилали «Пайонір» за мільярд кілометрів. Мета його – зірвати завісу таємничості з найбільшого, після Сонця, небесного тіла в нашій системі.

…Те, що «Пайоніра» чекає випробування, несподіванкою не було. Але почалося це випробування півмільйоном кілометрів раніше, ніж вважали найсміливіші з вчених. На триметрове рукотворне небесне тільце обрушилася раптово двадцятикратно збільшена злива електронів і протонів. Частинки сонячного вітру, що летять зі швидкістю півтора мільйона кілометрів на годину, зіткнулися тут з юпітеріанським магнітним полем, і прилади «Пайоніра», що несподівано опинилися в гущі їх сутички, прямо-таки затрясло.

Благополучно подолавши це поле битви, станція знову потрапила в пригоду, на цей раз — теплову. По інший бік фронту швидкість сонячного вітру впала вдвічі.

Природно, його енергії потрібно було кудись діватися, і ось за короткий відрізок шляху температура навколо «Пайоніра» підскочила в півтораста раз!

Але найдивніше було ще попереду. Трьома чвертями мільйона кілометрів далі (а це всього дві відстані від Землі до Місяця — зовсім недалеко за юпітеріанськими мірками) станція виринула з бурхливого шару магнітної оболонки планети і заглибилася у власне область магнітосфери. Настала пора дивуватися магнітологам.

велика червона пляма Юпітера

Першим ділом з’ясувалося, що магнітне поле Юпітера надіто на нього «догори ногами»: компас, доставлений туди, вказував би на південь тим вістрям, яке на нашій Землі дивиться на північ.

Радіаційні пояси Юпітера, впливу яких так побоювалися вчені, виявилися по діаметру на 2.7 млн. км менше, ніж можна було очікувати в порівнянні з земними. Далі — більше. Через чотири доби прилади збунтувалися знову. За яку-небудь годину інтенсивність магнітного поля підскочила майже вчетверо, лічильник заряджених частинок прискорив свою роботу уп’ятеро, а потім…

Потім, за всіма показаннями, “Пайонір”… полетів назад. У залі космічного центру піднявся гул стривожених голосів:

— Він що, назад летить, чи що?
– Неймовірно!
– Але ж інтенсивність поля знову впала, енергійні частинки – їх теж стало багато менше. Так вже було при прольоті крізь зовнішню оболонку магнітосфери…

Зрозуміло, повернути назад космічний апарат не міг. Станція летіла, як і раніше, але межа магнітного поля, яку вона давним-давно подолала, раптово увігнулась під впливом сонячного вітру і знову виявилася не позаду, а попереду «Пайоніра». З нашою рідною Землею теж таке трапляється, але при цьому масштаб «перенесення кордону» магнітосфери дуже рідко перевищує п’ять радіусів планети. А тут удар сонячного “молота” увігнув магнітну броню Юпітера на цілих 50 його радіусів — такого ніхто вже не очікував.

Тим часом фотополяриметр на борту “Пайоніра”, мабуть, знехтував всіма побоюваннями, що радіація його занапастить. Як це йому вдалося, не зовсім ясно: коли до планети залишалося близько 30 її радіусів, кількість смертельно небезпечних для приладу протонів почала підскакувати на 800 відсотків за кожну годину і за 300 тисяч км шляху зросла в 2 тисячі разів. Взагалі ж за весь польоту “Пайонір” спромігся “схопити” дозу радіації в тисячу разів більше смертельної для людини і все-таки вцілів. Можливо, подальше зростання протонів і справді «вбило» б апаратуру, але, як вважають деякі фахівці, «Пайонір» був врятований тим, що супутники Юпітера, і особливо найближча до його поверхні — Іо, «розчищали» перед ним шлях, «розганяючи» більшу частину протонів в різні сторони.

Вимірювання випромінювань планети в інфрачервоному діапазоні дозволило встановити, що середня температура Юпітера — близько мінус 133°С. Але і тут не без загадок; чомусь між тією стороною планети, що освітлена Сонцем, і тією, де панує ніч, різниці у температурі не помічено.

На супутниках — на Ганімеді, де було виявлено якусь подобу атмосфери, і на Каллісто — ніяких особливих несподіванок: на першому температура -145, а на другому -163°С.

Вимірювання тривали і аж до точки найбільшого зближення з Юпітером. Магнітологи переконалися в тому, що деякі з них раніше передбачали: інтенсивність магнітного поля на поверхні гігантської планети складає близько 4 гаусс, а це всього раз у вісім перевищує наше, земне. Теоретики були задоволені, знайшовши підтвердження того, що вісь магнітного поля Юпітера, як і у нашої планети, дещо нахилена по відношенню до його осі обертання, — мабуть, градусів на десять. Значить, і в юпітеріанському світі географічний полюс з магнітним не збігається.

планета Юпітер

Нарешті на стіл дослідників лягла перша «теплова» карта планети. Вона дозволила підтвердити і уточнити такий факт: Юпітер віддає в космос в два з половиною рази більше тепла, ніж отримує від Сонця. Якби світило сьогодні хтось раптово «вимкнув», знадобилося б більше тижня, щоб гігантська планета віддала все тепло, захоплене її щільною атмосферою.

Улюблена фантастами червона пляма як і раніше залишається загадкою. Але деякі підказані «Пайоніром» відомості дозволяють припустити, що це вільно плаваюча воронка розігрітого газу, породжувана якимось тепловим викидом, що криється в більш глибоких шарах тіла планети. Здається навіть, що верхівка цієї теплої колони «стирчить» над верхньою кромкою хмар кілометрів на п’ять.

Нарешті, дані про “тілесні розміри” юпітеріанських супутників теж несли з собою несподіванки. Іо виявилася настільки щільною, що здається навіть і не членом цієї сім’ї. Вчені тепер припускають, що або вона сконденсувалася в тій частині протопланетної хмари, яка вже тоді відрізнялася більшою щільністю, або ж що вона взагалі колись була захоплена притяганням Юпітера, а до того була зовсім самостійною планетою, що оберталася навколо Сонця десь в районі Марса — адже і щільності у них схожі. Може бути, все це дозволило Іо зберегти свою атмосферу, існування якої, до речі, теж відкрив «Пайонір-10».

Інший супутник Юпітера – Європа, виявлена ще Галілеєм, теж виявилася злегка щільніше, ніж думали, коли грунтувалися на вимірах з Землі. Кубічний сантиметр її матерії важить 3,07 г, а передбачалося лише 3,00 г. а Ганімед, навпаки, «схуд»: вважалося, що його щільність більше двох, а тепер ясно, що лише 1,93 г/см3. Не так вже й істотно? Але все ж ця різниця становить десяту частку маси нашого Місяця.

Нарешті, Каллісто, як і Європа, «поправилася»: замість 1.3 її маса досягає 1.65 г/см3.

Словом, Юпітер і його сім’я сповнені несподіванок. Число їх ще не вичерпано. Найбільша планета нашої системи, здається, претендує і на звання найзагадковішої.

Автор: Б. Сілкін.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *