Хоч як це здасться парадоксальним, але все, буквально все навколо випромінює світло. Світиться стіл, кулькова авторучка, папір, інші важливі та неважливі речі з навколишнього «предметного середовища». Інша річ, що світіння це дуже слабке, ми його не побачимо, а чутливі прилади – фотоелектронні помножувачі – фіксують його дуже чітко. Цікаво, звідки воно береться?
Білкові молекули складні просторові побудови, вони містять сотні тисяч і мільйони атомів. Як розібратися у всьому цьому різноманітті? Для простоти аналізу устрій найрізноманітніших білків умовно поділяють деякі загальні рівні складності. Найнижчий – так звана первинна структура. Вона відбиває послідовність амінокислот — порівняно простих органічних молекул, числом трохи більше двадцяти, які чергуються у різних поєднаннях у довгих ланцюгах. Ці ланцюги потім якось скручуються в спіралі чи пучки, що прийнято вважати вже вторинною структурою.
У кожній клітині багатоклітинного організму є ядро, яке, виявляється, електрично заряджене по відношенню до решти клітинного тіла. Значення цього заряду поки що малозрозуміле. Але цікаво інше. Цей електричний потенціал за величиною залежить від температури навколишнього середовища і, якщо говорити про клітини деяких сільськогосподарських культур, досягає максимуму в інтервалі від двадцяти до тридцяти п’яти градусів за Цельсієм.
Кожна жива клітина існує в середовищі, від якого вона відокремлена чутливою мембраною. У мембрані є так звані калієві та натрієві насоси. Через них і відбувається енергетичний обмін із середовищем. Якщо насоси закрити, блокувати — що і стається внаслідок потрапляння в середовище певних речовин, — то клітина загине.
Ціанобактерії, або синьо-зелені водорості, іноді називають найпершими живими істотами на давній Землі. Організми ці досі відрізняються від решти населення планети своїм надзвичайно спрощеним устроєм – вони не мають ядра та статі. Фотосинтез у них, проте, проходить звичайним шляхом – під дією світла вуглекислий газ, що поглинений з повітря, розщеплюється, вуглець засвоюється, а кисень виділяється назад в атмосферу.
Здається, миша боїться всього у світі, крім… радіації, джерело якої у природному середовищі — зазвичай радіонукліди. Так називають речовини, що є кінцевим продуктом різних ядерних реакцій і зберігають деяку залишкову радіоактивність. Завдяки їх наявності в природі в науці з’явилося нове поняття — радіаційний біогеоценоз, тобто звичайний біоценоз, що функціонує на фоні слабких, але постійно діючих іонізуючих випромінювань, джерелом яких і служать радіонукліди.
Світ живої природи неймовірно різноманітний, але всі організми можна умовно поділити на дві великі групи за способом живлення: автотрофи та гетеротрофи. Розуміння цієї класифікації — ключ до розуміння того, як функціонують екосистеми та як енергія рухається від одного організму до іншого.
Непросто, дуже непросто складаються відносини живих організмів із природними мінералами. Ці неорганічні за складом і правильно організовані кристалічні структури проникають у серцевину біологічних процесів, нав’язуючи їм часом якісь свої закони протікання. Варто лише нагадати про такі утворення в людському тілі, як скелет, зуби, відкладення солей, каміння у нирках, кальциноз серця та інші, щоб зрозуміти, як багато означають мінерали в нашому житті.
Квітковий пилок може багато про що розповісти вченим. У цих порошинок, що носяться в повітрі, є дві важливі риси: їх можна знайти всюди, і вони довго зберігаються. Екзин, зовнішня оболонка пилкового зерна, практично не піддається руйнуванню – пилок знаходили в пластах породи, що сформувалися більш ніж за сто мільйонів років до появи на Землі динозаврів. Палеокліматологи за допомогою пилку визначають, як згодом змінювалася мозаїка рослинності та сам клімат. Геологи вивчають пилок для того, щоб перевіряти ще раз час формування гірських порід, в яких знаходяться поклади нафти. А нещодавно один із вчених, які працюють у Массачусетському технологічному інституті, запропонував незвичайний спосіб застосування цього жовтуватого пилу — для розшифрування історії антикварних меблів.
У сучасних дослідженнях походження життя вчені все частіше звертаються до моделей передбіологічної організації матерії, зокрема до таких понять як коацерват і сайзер. Ці структури демонструють, як нежива матерія могла перейти до форми, здатної до самовідтворення — ключового процесу живих систем.