Життя у вічній імлі
Стаття написана Павлом Чайкою, головним редактором журналу «Пізнавайка». З 2013 року з моменту заснування журналу Павло Чайка присвятив себе популяризації науки в Україні та світі. Основна мета як журналу, так і цієї статті – пояснити складні наукові теми простою та доступною мовою.
Біля підніжжя Тюкордонского вапняного масиву на березі Леза, біля північного краю селища Муліс (Франція), знаходиться вузький вхід до печери. Ця печера була обрана в 1947 році комісією Національного центру наукових досліджень в Мулісі для створення там підземної лабораторії. Природа надала в розпорядження вчених 600 метрів галерей, вдосталь глини, сталагмітові натеки, підземний струмок. До цього були додані маленький вхідний тунель, закритий подвійними залізними дверима щоб уникнути повітряних струмів, акваріуми, тераріуми, басейн для затримки вод і велика, забезпечена новітнім обладнанням лабораторія, що знаходиться на поверхні в 600 метрах від входу в печеру. Весь цей єдиний у світі комплекс лабораторій для біоспелеологічних досліджень працює з 1954 року.
Муліська лабораторія швидко стала центром уваги численних дослідників, які приїжджають сюди не тільки з усіх кінців Франції, а й з-за кордону.
У 1957 році тут було зроблено дуже важливе відкриття. Біоспелеологи давно вже зауважували, що в житті мешканців печер глина відіграє істотну роль. І дійсно, вирощування сухопутних і водяних троглобів, тобто організмів, які у найглибших ділянках підземного царства, довели, наскільки глина важлива для їх захисту, харчування, розмноження і розвитку. Так, рачки ніфарги живуть під поверхнею ґрунту, де влаштовують собі норки з двома або кількома виходам. Коли рівень води падає, вони закупорюються там і перечікують суху пору року. Молоді ніфарги можуть розвиватися в судинах, що містять глину з печер, без всяких додавань їжі; позбавлені же глини, вони навіть при гарному харчуванні вмирають до часу другої линьки.
Що ж таке глина? Звідки вона береться? Історія глини – це історія краплі води. Всім добре відомо, як утворюються в печерах сталактити і сталагміти. Але в вапняних породах завжди є якісь домішки, в тому числі і глина. У міру вимивання бікарбонату кальцію ґрунтовими водами залишок породи все більш і більш насичується глиною, яка, сповзаючи по тріщинах, накопичується в поглибленнях печер.
Ця непоказна, тьмяна маса зовсім не така млява, як може здатися на перший погляд. Багато дослідників вже відзначали наявність у водах печер водоростей, грибків, мікроорганізмів. Французький вчений Віктор Комартін довів, що в печерних глинах і в деяких пористих гірських породах (наприклад, в доломіті) існують невідомі досі бактерії. Цей вид, що отримав, назву «печерної бактерії», є класичним автотрофом: він засвоює азот безпосередньо з повітря і витягує свою життєву енергію з розкладання карбонату заліза.
Коли запаси залізних солей в глині вичерпані, бактерія зникає, а глина стає чисто мінеральною по характеру. Отже, ця бактерія, будує органічну речовину з неорганічних елементів. Крім того, відкриттям нового виду бактерій підтверджується можливість чисто ендогенного циклу, що розгортається в надрах землі і позбавленого всякого зв’язку з світом на поверхні.
Що ми маємо на увазі, кажучи про ендогенний цикл? Бактерії харчуються мінеральними солями, в середовищі яких живуть; їх поїдають протисти (одноклітинні істоти), протистів – глиноїди, глиноїдів – хижаки, наприклад, протеї (хвостаті земноводні з білою шкірою і зовнішніми зябрами, що живуть в підземних водах). Таким чином, в основі всього лежить глина, яка грає роль своєрідного пасовища для печерних тварин.
Вивчення на місці, в природних умовах, сліпого, мікроскопічного життя корінних мешканців печер, дослідження своєрідних ритмів їх дихального обміну, живлення, відтворення – ось завдання, що стоїть перед вченими Муліської підземної лабораторії.
Автор: Ян Ле Пішон, переклад з французької.