Про добування зміїної отрути

змія

У всіх серпентаріях світу зміїну отруту видобувають однаково. Змій відловлюють і «доять» — до їхньої загибелі або повної знемоги. У Бадхизському серпентарії випускали та випускають змій у природу. Випускаючи мічених змій, а потім знову відловлюючи їх, ми намагалися простежити масштаби їх міграцій і прихильність до певних ділянок. Друга мета – це, позбавляючись хворих і виснажених змій, не допускати в серпентарії епідемій. Тож робиться це не для того, щоб зберегти змій у природі. Це лише виробнича необхідність, і ми чудово бачимо, що, принаймні, половина випущених змій надалі гине.

Гинуть же вони не лише тому, що хворі та ослаблені, а ще й тому, що не можуть пристосуватися до нового для них місця. Так що нехай у людей, які знають про випуски змій у природу, не складеться уявлення про це як про новий, більш гуманний по відношенню до зміїв метод, який відрізняється від «класичного». Ні, це те саме. І майже кожну спійману змію слід вважати загиблою.

Є, щоправда, ще один метод. Виводити змій у неволі, а надалі перетворити їх на лабораторних тварин. Але, на жаль, поки що великою проблемою є утримання у задовільному стані — хоча б протягом року — сотні дорослих та міцних гюрз чи кобр. Куди вже братися вирощувати до дорослого стану (три-чотири роки) тисячі новонароджених змійок, кожній з яких потрібен індивідуальний догляд людей, які дуже знають і люблять свою справу.

Є ще один метод, на якому можна було б не зупинятися як на утопії, якби не наполеглива його популяризація. Це збір отрути у природі. У поле їде бригада, з пересувною лабораторією. Відловлюються змії, у них беруть отруту і їх відразу випускають. Якщо все робити саме так і зовсім не брати до уваги матеріальну зацікавленість ловців, то й тоді ми не сприяємо збереженню змій у природі, а, навпаки, зриваємо зі звичних для них місць і отримуємо мізерну кількість отрути. Але уявімо, що бригада знаходиться на відрядній оплаті і отримує навіть повністю всю (!) реалізаційну ціну за кожен грам зібраної отрути. Знаходити змій непросто, і ловець ловить у середньому на день одну гюрзу. Але ось, нарешті зібрано партію змій, скажімо штук п’ятдесят, і в них взято отруту. Але при вилові змії кусають знаряддя лову, мішки, куди їх садять, а в них ще й носять змій багато годин, зачіпаючи за каміння та чагарники. Так що перша отрута дуже мала — в середньому це 70—75 міліграм сухого залишку.

Набагато логічніше очікувати, що змії будуть утримуватись у цій похідній лабораторії в незрівнянно гірших умовах, ніж у найгірших серпентаріях, — без корму, води, у скупченому стані до самої їхньої загибелі чи повної непридатності.

То що робити? Очевидно, найкраще на певних територіях створювати резервати із серпентаріями, в яких змії утримуються лише кілька днів і випускаються туди, звідки їх взяли. Це будуть своєрідні мисливські господарства. І в них не потрібно вирішувати найважчу проблему — годування змій у неволі.

Ми випустили в природу багато сотень мічених змій і з’ясували, що найбільші з них лише протягом одного року йдуть іноді на десятки кілометрів. Однак на певній території таки виникають сприятливі умови, і змії поступово починають заповнювати її.

Автор: Ю. Лексин.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *