Наука та її місце в суспільстві

атомна бомба

…2 серпня 1939 року вважається тією датою, з моменту якої драматично загострився характер відносин між наукою і владою. У цей день А. Ейнштейн повідомив Д. Рузвельту про те, що роботи Фермі та Сцилларда, виявивши нове джерело енергії, дають можливість створити атомну бомбу. Фактично постало питання, хто такий вчений: пасивний об’єкт у величезному механізмі державного життя або вільний суб’єкт, слухняний тільки голосу власної совісті? З цим питанням не впоратися так просто, як, наприклад, в «Новій Атлантиді» Ф. Бекона, де вчені самі вирішують, які відкриття оголошувати державі, а які — ні.

«Наука занадто важливий фактор, щоб залишати її тільки вченим»,— так висловив цю сторону проблеми в журналі «Тайм» Вашингтонський вчений доктор Р. Рестак. Однак відсутність надійного етичного компаса в проблемі «вчений і влада» робить сьогоднішню ситуацію в науці в очах простих громадян багато в чому тривожною і часом навіть підозрілою.

…Коли І. Кант запропонував свій знаменитий «категоричний імператив», то він вважав, що знайшов механізм, що регулює моральну поведінку людей надійно і універсально: роби так, щоб твоя поведінка могла б бути правилом для всіх. Канту здавалося, що під скляним ковпаком встановленого ним етичного Закону відразу запанує порядок і гармонія. Однак в такій сфері людської життєдіяльності, як наука, «моральний імператив» зіткнувся зі своїм конкурентом — «сциентистичним імперативом»: ні перед якими дослідженнями не слід зупинятися з моральних міркувань, бо якщо цього не зробиш ти, це обов’язково зробить інший.

Сучасний вчений, міркують більшість наукознавців, поміщений в «двозначний» простір між молотом морального обов’язку і ковадлом інтересів істини. Сьогодні для самосвідомості науки стало цілком ясно, що ні галілеївська прихильність істині «за всяку ціну», оскільки де божественні істини не можуть бути шкідливими, ні інфантильна віра в мудрість політичного розуму — все це вже не може бути вирішенням проблеми. «Існує природне напруження, – пишуть Екхардт і Ерманн у книзі «Методи соціальних досліджень», – між професійною відповідальністю вчених рухати вперед науку і їх громадянською відповідальністю перед окремими індивідами, групами і цілим суспільством. І немає, здається, ніякого очевидного вирішення цієї дилеми». Такий невтішний підсумок одного з фундаментальних протиріч, в яке виявилася залученою керована культурою сучасна наука.

Однак коротко позначені тут «зримі» проблеми науки не йдуть ні в яке порівняння з «невидимими» — а тому, можливо, найбільш підступними — наслідками науково-технічного прогресу в суспільстві. Іншими словами, якщо «відчутні» наслідки впливають в кінцевому підсумку на спосіб життя, то «незримі» — перш за все на спосіб мислення.

Відомо, наприклад, як радикально автомобіль і телевізор змінили спосіб життя людей XX століття. Соціальні наслідки цих технічних новацій ретельно простежені в багатьох соціологічних монографіях і дослідженнях. Автомобіль перетворив цілі нації на «нових кочівників», а телевізор породив вже не одне «телевізійне покоління». Всяка нова технологія так чи інакше формує не тільки спосіб життя людей, але одночасно і самий спосіб сприйняття навколишнього світу. Транспортна революція створила не тільки «життя на колесах», а й трансформувала звичайні уявлення про простір.

Відстані стали мислитися вже не в кілометрах, а в годинах і хвилинах. Не обійшлося без парадоксів: літак зробив відстань між двома містами «менше», ніж шлях від аеропорту до міста. Більш того, літак став інструментом нового світосприйняття. «Літак-машина, – писав Сент-Екзюпері, – але притому яке знаряддя пізнання! Це він відкрив нам справжнє обличчя Землі. Справді, дороги століттями нас обманювали… Вони обходять стороною безплідні землі, скелі і піски… А потім наш зір загострився, і ми зробили жорстоке відкриття. Літак навчив нас рухатися по прямій… Ми дивимося в ілюмінатор, як вчений в мікроскоп…»

Наука

Вплив авіації не несе, здається, з собою очевидних дегуманістичних перекосів в культурі людського сприйняття дійсності. Але вже телевізор в умовах цивілізації породив масу тривожних симптомів. Виявляється, він може бути легко наділений роллю організатора «щасливої», «споживчої» свідомості, за вітражним склом якої вже погано розрізняються контури самої дійсності.

Але найбільшу тривогу у багатьох вчених викликає той вплив, який наука і її технічні втілення надають на уявлення людини перш за все про саму себе. Небезпека полягає в тому, кажуть ці вчені, що розуміння людиною своєї сутності може виявитися свідомо неповним. Успіхи технічних наук можуть породити спокусу віднести до сутності людини тільки те, що в принципі піддається математичному і технічному моделюванню, а неформалізований «культурний залишок» винести за дужки. Якщо подібна деградація людської самосвідомості і одночасно гідності відбудеться – а ознаки цього, як вважають деякі дослідники, вже в наявності, – то це буде означати, що сучасна машинна технологія зломила опір людини і її внутрішні культурологічні оплоти. Тим самим відкривається нова сторінка історії: не людина формує техніку за образом і подобою своєю, а, навпаки, всі зусилля можуть виявитися спрямованими на те, щоб наблизитися як до ідеалу до переваг сучасної технології з її швидкодією, завадостійкістю та іншими функціональними якостями.

З усіх видів техніки і наукових дисциплін вкрай «спокусливими» вважаються, перш за все такі, як комп’ютерна технологія і кібернетика. У книзі, що вийшла в 1976 році, з досить виразною назвою «Занепад соціальної волі: інформаційні процеси в суспільстві» американський дослідник А. Мовшовітц так діагностував цю небезпеку.

«Можливо, найголовніше в зростаючому напрямку, який виявляється в самій невизначеності сучасного життя — це ерозія людської самосвідомості. Будучи за формою інструментом для досягнення людських цілей, комп’ютер є втіленням швидше механічних уявлень. Як інструмент комп’ютер узурпував функції, які мислилися виключно людськими, він змусив знаходити в ньому порівнянне з людським існуванням». Інший вчений, Дж. Вейзенбаум, який довго і грунтовно вивчав соціальні наслідки електронної технології, висловлюється аналогічним чином. У широко відомій в Америці книзі «Влада комп’ютера і людський розум» він приходить до висновку, що сьогодні в західному світі «технологічний спосіб мислення надає найбільш руйнівну дію на уявлення людини про саму себе».

Щоб повністю оцінити значення тривоги з приводу деградації людської самосвідомості, що має місце, необхідно торкнутися принаймні двох питань. По-перше, як виникає і історично формується розуміння людиною своєї сутності і, по-друге, який вплив це самопізнання надає на хід розвитку сучасного суспільства?

Повний внутрішньої невичерпності і найнесподіваніших відкриттів процес самопізнання за самою своєю природою парадоксальний і довго залишається непізнаним. Він маскується під звичайний процес пізнання зовнішнього світу. Потрібна неабияка частка філософської рефлексії, щоб, за словами Л. Фейєрбаха, зрозуміти, що, пізнаючи навколишні предмети, людина фактично пізнає себе, бо зовнішній світ відкривається людині в тій мірі, в якій внутрішньо містка сутність людини. Теоретично і практично освоєний Всесвіт – це таке ж дзеркало людини, як і людина, в свою чергу,— дзеркало Всесвіту. І не тільки з позицій третьої особи — сама людина постійно робить зовнішній світ аналогом свого внутрішнього. Панування, наприклад, механістичного погляду в природознавстві знайшло своє доповнення в принципі «машиноподібності» як сутності всього живого у Декарта або людини у Ламетрі.

Уявлення людини про свою власну природу не тільки задовольняє її вічну теоретичну допитливість, а й має виняткове «практичне» значення. Адже те, яким себе мислить людина, багато в чому визначає характер її історичних дій. У кожному гаслі, під знаком якого людство штурмує майбутнє, так чи інакше присутній суспільний ідеал, тобто зіставлення того, що є людина, з тим, чим вона повинна бути. Тому «спокуса», якій піддається філософія, звести теоретично людську сутність до одного параметру — як би науково-технічно вона не звучала — на практиці могло б означати зведення потенційно багатої людської культури до небезпечної незворотності «одновимірного» існування.

Те, що відбувається сьогодні з культурою мислення, за всіма ознаками не зменшує, а збільшує ймовірність, що ця спокуса може легко перетворитися в чарівну спокусу. Відомий англійський вчений і письменник Ч. Сноу в книзі «Дві культури» відзначає явну диспропорцію між збільшенням питомої ваги інструментального знання і помітним зменшенням ролі гуманітарних наук. Ця нерівномірність має причини не тільки і не стільки у внутрішньому русі науки, скільки в зовнішніх обставинах, що лежать за межами наукової творчості і в істотній мірі керуючих характером його розвитку. Йдеться про прагматичне і утилітарне ставлення до дійсності як давньої і панівної тенденції в суспільстві. Саме на грунті цієї тенденції виріс лякаючий своїм антигуманним «пафосом» технократичний міф про те, що всі людські проблеми можна перевести на чисто технічну мову, а те, що неперекладено, має бути відкинуто як «лірика» і «всяка філософія».

Розуміння культурологічних джерел цієї загрози становить предмет стурбованих роздумів багатьох дослідників. «Думка про те, що мозок – це просто машина з м’яса — пише Дж. Вейзенбаум, – займає уми вчених, інженерів і журналістів вже зараз. Як же сталося, що комп’ютер привів до такого сумного стану справ? Відразу ж слід сказати, що не один комп’ютер винен в тому. У цьому винне надмірне розростання такої ідеології, яка ставить техніку в центр філософського світогляду». Дійсно, при такому підході до сучасної інформаційної технології широко відкриваються двері для декадентської тенденції – непродуктивного обмеження людського в людині. Проблема полягає не в тому, що традиційно зображується як «бунт машин» проти своїх творців. Сумна іронія криється в іншому.

термінатор

Технізоване мислення і політика, що проводиться на його основі, применшують в людині все те, що не вдається схопити цьому мисленню в своїх термінах. Кібернетизоване впорядкування людських проблем виявляється купленим занадто дорогою ціною.
«Успіхи техніки і деякі технічні пояснення спокусили нас, – змушений визнати Вейзенбаум, – дозволити техніці ставити важливі для нас питання – питання, сама форма яких зменшує число ступенів нашої свободи. Хто диктує питання, той значною мірою визначає і рішення”. Таким чином, свобода, історично завойована в боротьбі з природою, може виявитися втраченою всередині суспільства — того суспільства, панівною ідеологією якого стає технократичне мислення.

Разом з втратою впевненості перед обличчям вузько скроєних соціальних інститутів виникають контури іншої небезпеки – «добровільної» здачі тягаря соціальної відповідальності, тобто того «над завдання», яке становило важку, але в той же час прекрасну рису всієї людської історії. Технічні успіхи «електронно-комп’ютерної» методології, не контрольовані соціально-етичними цінностями «можуть, – приходить до висновку той же американський вчений, – спокусити ледачі уми прийняти цей підхід за основу універсальних пояснень і джерело універсальних рецептів. Деякі вузькомислячі, але схильні до узагальнень люди вже запропонували використовувати моделювання соціальних процесів на машинах для загального вирішення всіх проблем людства…

Жодна людина вже не відповідає за те, що «говорить машина»: таким чином, не може бути ні правих, ні винних, ніяких питань справедливості, ніякої теорії, з якою можна було б погоджуватися або не погоджуватися, і, нарешті, ніякої основи, на якій можна було б оскаржувати те, про що «говорить машина». Подібний стан справ прямо загрожує атрофуванням соціальної волі, оскільки остання вже не «вправляється» в постановці і здійсненні по-революційному нових завдань, а лише спрямована до адаптації, до того порядку, який створює «електронна технологія», керована «алгоритмом» капіталістичної мотивації.

Не можна сказати, що «технократичне запрошення» до складного в технічному, але спрощеному в гуманітарному відношенні суспільства не викликає серед діячів науки і культури відомої опозиції і пошуків альтернативи. Все більше зріє переконання, що мислення, заражене «техніцистським шовінізмом», принципово неповне і не може бути тому засобом адекватного розуміння соціальних проблем. «Дійсність, – резонно зауважує один з відомих західних соціологів, – не завжди проходить через електронні канали».

Сьогодні відомі різні спроби звільнити науку з вузьких рамок технократичної орієнтації. Американський дослідник Р. Фішер у своїй книзі «Наука, людина і суспільство» висловлює, наприклад, таку пропозицію. Розуміння ролі науки і технології в суспільстві, а також практичне управління ними має здійснюватися в термінах нової дисципліни, яку він називає «екологією розуміння». Ця нова наука про науку повинна, на думку автора, виробити такі принципи організації наукової діяльності, які забезпечували б вченим повну автономію від соціального впливу. З енергійним закликом до своїх колег відмовитися від будь-якої співпраці з центральним урядом та іншими державними установами звертається американський дослідник Ф. Грін. Ще один відомий американський вчений, Р. Найдер, в передмові до книги «Мозковий банк Америки» малює ідеал ідеологічно незалежної від суспільства науки.

Однак іронія, якою відзначено появу на світ цих і подібних їм проектів, не позбавлена повчальної повчальності. Прагнення вивести науку з під всяких контролюючих факторів легко перетворюється на свою протилежність – корпоративну замкнутість науки, атмосфера якої легко провокує соціальну безвідповідальність вчених. Свобода науки, як і будь-яка інша свобода в суспільстві, не може бути абсолютною. Тому об’єктивно проблема полягає не в повній емансипації науки від детермінуючих її соціальних факторів, а скоріше в організації такого демократичного контролю, при якому гуманістична функція науки мала б можливість реалізуватися широко і плідно. Усвідомлення саме цієї сторони питання починає домінувати останнім часом в умах багатьох прогресивних діячів.

Автор: А. Щелкін, кандидат філософських наук.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *