Король дрейфу – білий ведмідь. Частина перша.
Крайній північний схід Росії. Острів Врангеля. Сто вісімдесятий меридіан ділить його на дві частини. Одна половина острова відноситься до східної півкулі, друга – до західної. Гірські хребти з величними, круглий рік засніженими піками перемежовуються з великими рівнинними тундрами. Рослинність – змучена і мізерна. Ось ледве піднялися над землею непоказні блідо-жовті квіти полярних маків та картинки незабудок на крихітних стеблинках чергуються з великими просторами голих кам’яних розсипів і бурими плямами лишайників. А в долинах великих річок вас вражають своєрідні «оазиси». Тут буйно розрослися трави, на півметра над землею піднялися зарості верболозів, пурхають метелики, басовито дзижчать джмелі. Але, мабуть, найголовніша пам’ятка острова: він – батьківщина білих ведмедів.
Все життя цих великих, добродушних за характером звірів проходить в невпинних кочівлях по морським кригам. Нерідко у своїх мандрах вони досягають навіть Північного полюса. Однак найчастіше їх можна зустріти в тих районах, де серед льодів є ділянки відкритої води, а отже, й тюлені – основний корм ведмедів.
Крижані поля знаходяться в постійному русі. Вони проходять складний, багатий хитромудрими петлями шлях. Рухаються в більшості районів Арктики за годинниковою стрілкою і закінчують свою подорож на півночі Атлантичного океану, куди, зрештою, їх виносять морські течії. Тепер відома швидкість дрейфу криги. Вона складає в середньому 2,4 милі (близько 5 кілометрів) на добу. В окремих випадках досягає і 8 миль (майже 16 кілометрів) на добу. З льодами в тому ж напрямку і з тією ж швидкістю рухаються і ведмеді. Їх разом з льодами виносить до східних і південних берегів Гренландії. Звідси звірі направляються уздовж західного узбережжя Гренландії на північ і знову досягають центральних районів Арктики, здійснюючи таким чином справжню «кругосвітню подорож».
Однак у повному розумінні слова батьківщиною білих ведмедів вважається лише незначна частина Арктики, так як ведмедиці народжують ведмежат тільки на небагатьох гористих, слабо освоєних людиною і що знаходяться в районах звичайних кочівель звірів островах. Одним з найбільших «пологових будинків» білих ведмедів в Арктиці по праву вважається острів Врангеля.
З початком зими, коли над горизонтом вже не показується сонце і в темному небі спалахують різнокольорові візерунки північних сяйв, коли в тундрі бушує пурга, на острів з прибережних льодів виходять все нові і нові ведмедиці. Звірі подовгу бродять по суші, оглядаються і, нарешті, лягають в ямах або неглибоких печерах, виритих у посірілих за літо, торішніх снігових забоях. Подальші турботи по влаштуванню жител ведмедиці надають вітру і снігу. Перша ж пурга замітає звірів, утворюючи навколо них не тільки стіни, але і стелі.
У середині зими, в грудні – лютому, в барлогах з’являються ведмежата, вкриті рідкісною білястою шерстю, сліпі й безпорадні. Розміром вони не більше новонароджених кошенят. Але ростуть ведмежата швидко. У березні – квітні, коли в підсніжний притулок звірів все наполегливіше просочуються відблиски сонця, малюки досягають вже такої самостійності, що мати вирішується розкрити барлогу, прокопати з неї вузький коридор і вивести сімейство назовні. Деякий час ведмедиця з ведмежатами ще користуються зимовим житлом. Вони мають лише щоденні прогулянки в її околицях, але незабаром залишають острів і перебираються на морський лід.
Треба сказати, що тут вони відчувають себе дійсно «як вдома». Ведмедики чудово розбираються в особливостях льоду, безпомилково знаходять найлегші і прохідні шляху серед, здавалося б, непролазних нагромаджень торосів незалежно від пори року, поверхні і величини крижаних полів, по-різному полюють на тюленів.
Під час експедицій нам нерідко траплялося виходити на трощений лід. Йти по ньому дуже важко. Доводиться то дертися по крижаних стрімчаках, вишукуючи щаблі на слизькій поверхні, яка буяє гострими гранями, то по пояс провалюватися в пухкий сніг, наметений між здибленими уламками крижин. У таких випадках ми завжди з надією оглядалися по сторонах і, якщо помічали слід ведмедя, шлях якого хоч частково збігався з нашим, виходили на стежку, прокладену чотириногим мандрівником. Дорога ця виявлялася найлегшою.
Автор: С. М. Успенський.