Гієни, звички яких не знає ніхто
День згасав. Сіре квітневе небо ще світилося над саваною Нгоронгоро. Тут, всередині кільця високого кратера стародавнього вулкана, лежить захований від сторонніх очей світ долин, пагорбів і чагарників – справжній рай для тварин і зоологів. Боячись поворухнутися, ми з дружиною застигли в очікуванні. В підступаючій темряві навколо нас рухалися стада зебр і антилопи гну. І раптом всю цю мирну картину порушив якийсь вибух сказу. Ми побачили, як з стада антилоп вирвався рослий бик і помчав галопом. Я припав до бінокля. Моєму погляду відкрилася захоплююча картина гонитви – за антилопою буквально по п’ятах стрімко мчала гієна. Тварини бігли, майже торкаючись один одного. Було видно, що приосадкуватій гієні без особливих зусиль вдається встигати за своєю довгоногою жертвою. Раз за разом хижачка високо підстрибувала, хапаючи втікаючу гну то за хвіст, то за ноги.
– Дивись! – Вигукнула Джейн. – Ще гієни!
І дійсно, до біжучої пари з усіх боків наближалися нові хижаки. Два, три, п’ять… Вкладаючи в біг всі свої сили, вони рішуче кинулися до гну, яка тікала в сторону маленького озерця. Антилопа пробігла вже кілометра три. Вона втомилася. Гієни швидко наганяли її.
Останнє відчайдушне зусилля, і бик вискочив на берег озерця, а через кілька секунд зник під водою. Гієни зупинилися немов укопані. А через мить все заспокоїлося, тільки в тому місці, де потонула антилопа, на воді були видні круги.
Мені було доручено вивчити спосіб життя гієни плямистої. З трьох відомих науці видів вони поширені ширше інших. Між іншим, ці хижаки, що мешкають майже у всій Африці, є віддаленими родичами не стільки собак, скільки кішок.
Чотири роки тому, приступаючи до своєї роботи в Африці, я, подібно до більшості інших фахівців, вважав, що гієни харчуються падаллю і що саме життя цих тварин залежить від мисливських успіхів сміливіших диких звірів. Правда, мені здавалося неймовірним, щоб безліч гієн могли існувати, харчуючись тільки недоїдками від їжі левів. І наші спостереження підтвердили правильність моїх сумнівів.
В один з темних вечорів за вікнами нашої дерев’яної хатини ми вперше почули виття гієни – кілька віддалених завивань вхуу-уурс, високих спочатку і низьких наприкінці, змішаних з м’яким бурчанням. Для мене цей крик – один з найбільш живих і найбільш чарівних звуків Африки. Того разу я слухав його до тих пір, поки десь вдалині не завмерла остання нота. Потім завила інша гієна.
– Їх, напевно, кілька, – сказала Джейн.
– Підемо подивимося, – запропонував я.
В ста метрах від хатини брели дев’ять гієн, збившись у тісну зграю і задерши вгору хвости. Здавалося, вони не звернули на нас жодної уваги. Наш «лендровер» порівнявся зі зграєю. Вимкнувши фари, ми спокійно супроводжували безмовних звірів.
– Сьогодні їх не цікавлять антилопи, – зауважив я.
Джейн кивнула.
– Їх тут сотні, але гієни на них і не дивляться.
Ми їхали поруч зі зграєю цілу годину. В одному місці гієни перетнули глибокий яр з кам’янистими крутими схилами, і нам довелося зробити велике коло, щоб знову приєднатися до хижаків, що збилися в щільну зграю. Місцевість почала різко підвищуватися. І в цей час гієни кинулися вперед, як би напавши на слід бажаної здобичі. До нашого слуху донісся стук безлічі копит. Десятки зебр галопом помчали по схилу пагорба. «Лендровер» раптом різко струснуло, він високо підскочив і мало не перекинувся. Я з усіх сил вчепився в кермо, намагаючись пошвидше вивернути колеса на крутому підйомі.
Почалося переслідування зебр. Гієни, зігнувшись дугою, мчали ззаду невеликого табуна. Ось одна з зебр відстала від табуна, щоб захистити його від переслідувачів.
– Цей жеребець, – Джейн швидко готувала фотоапарат, – вирішив захищати своїх самок і лошат.
Жеребець на бігу стрибав з боку в бік, намагаючись ударом зубів або копит відігнати непроханих хижаків. Але кобили і лошата не використали для втечі тактичний маневр жеребця. Залишившись без ватажка, зебри закружляли на місці, заповнивши ніч своїми високоголосими гавкаючими криками.
Нарешті одна з гієн ковзнула повз жеребця і накинулася на кобилу. Ми побачили, як блиснули на тлі місяця ікла, що вп’ялися в круп жертви. Зебра намагалася захищатися, але ще одна гієна, а за нею й інша стрибнули на неї, безмовно з’явившись з темряви. Всього три хвилини тривала битва. І ось вже ціла юрба хижаків – не менше тридцяти гієн – завершила розправу. Через годину на схилі пагорба знову оселиться мир. Чи надовго?
Так ми переконалися, що гієни добувають собі їжу самі. Незабаром ми знали і їх основні мисливські звички. Зебру гієни переслідують великою зграєю, на антилопу гну полюють по дві або навіть поодинці. І тільки коли здобич вже звалена, звідкись з’являються інші хижаки. Газелей гієни переслідують тільки поодинці. При цьому кожна здобуває собі газель по-своєму.
І все-таки, може бути, все, що ми бачили, було не стільки правилом, скільки виключенням з нього? Відповідь на свої роздуми ми отримали в одну з безсонних ночей в Серенгеті. Несамовита гонитва гієн за антилопою гну закінчилася успішно. Все більше плямистих хижаків збігалося до жертви. Все голосніше ставав шум – гарчання, завивання і регіт гієн. Несподівано в загальному хорі чітко виділився тривожний сигнал гієни – кілька м’яких, коротких криків, схожих на рохкання. І в ту ж мить в повітрі повисла тиша. Від найближчих дерев, купаючись в яскравому місячному світлі, до бенкетуючих звірів наближалася рудувато-коричнева левиця. Ще через мить тривожні крики понеслися з усіх боків – гієни кинулися врозтіч. Левиця прилаштувалася у покинутої туші.
– Ну, – сказав я, – ось і все. Залишилися гієни без м’яса.
Але, на мій подив, гієни знову зібралися в зграю. З усього було видно, що вони дуже сердяться: хвости звірів підняті високо вгору, шерсть на загривку стовбурчиться дибки. Намагаючись зайти ззаду, гієни підкрадалися до левиці, яка вже почала пожирати антилопу. Тільки по сильним ударам хвоста, що зі свистом розсікало повітря, можна було здогадатися, що левиця помітила їх. Коли гієни підійшли надто близько, з пащі левиці вирвався глибокий рик, і плямисті звірі відсахнулися.
Але тільки на мить. Одна з гієн кинулася вперед, і її ікла вп’ялися в стегно грабіжниці! Левиця в шаленому стрибку здійнялася вгору, але страшний замах її лапи пропав даром – смертоносні пазурі розсікли повітря. Цариця звірів запізнилася: гієни вже відскочили і знову крутилися ззаду. Вони притискалися до землі і галасували, збившись у тісну зграю. І ще раз одна з гієн стрибнула, і знову її ікла досягли мети. Через хвилину ми побачили, як тікала від гієн цариця звірів. Гієни відбили у неї свою здобич!
Втім, тріумф гієн був недовгим. Незабаром з’явилися два леви, самці з чорними гривами. Вони потрусили до місця бенкету і заволоділи тушею. На цей раз бійки не сталося. Всі гієни вляглися кружком в траві, не зводячи очей з могутніх звірів.
Йшли години. Настав світанок. Приблизно через годину після сходу сонця на місці бенкету з’явився туристський автобус. Підстрибуючи на купині, він наблизився, і в його вікнах заблищали об’єктиви фотоапаратів.
– Дивіться, гієни чекають недоїдків після лева! – Кричала одна з туристок, висунувшись мало не по пояс. Чи дізнається вона коли-небудь, що все було не так?
Пізніше ми встановили, що в Серенгеті леви добувають собі їжу самі. Однак в кратері Нгоронгоро цар звірів майже не обтяжує себе полюванням, гієни забезпечують його здобиччю.
Найлегше вивчати повадки тварин, якщо постійно спостерігати за ними. І тому ми негайно вирушили в дорогу, як тільки почули, що службовці заповідника знайшли заблукалого дитинча гієни. Так в нашому будинку опинилося крихітне кругле щеня, яке всього лише тиждень тому з’явилося на світ. Це чорне, як смола, створіння було ще нездатне пересуватися самостійно і без кінця скиглило. Ми назвали його Соломоном. Незабаром він став чудовим звірятком, а наше життя перетворилося на безперервне чергування захоплень і прокльонів.
Соломон уявив, що наш будинок – його власна барлога, а мене і Джейн вважав старшими членами своєї сім’ї. Найбільше на світі він любив їздити на автомобілі і милуватися дикими звірами.
Не вийшло у нашого вихованця життя без пригод. В одну темну безмісячну ніч я почув пронизливий жалібний крик гієни. У страху скочив на ноги. Соломон! Він любив бродити навколо будинку по ночах. Нерідко з криками втікав від якихось переслідувачів. На цей раз Соломон, мабуть, віддалився від будинку в бік заростей.
Схопивши електричний ліхтар, я вистрибнув у вікно і помчав крізь зарості колючих кущів. Соломон кричав не замовкаючи. У двохстах метрах від будинку я знайшов його. Маленьке, забруднене слиною тіло Соломона звисало з пащі гієни, щелепи якої мертвою хваткою тримали його за глотку. При вигляді такого дикого видовища, яке представляв собою несамовито кричущий, одягнений в смугасту піжаму чоловік, що мчить величезними стрибками з вогнем в руках, хижачка кинула свою здобич і пустилася навтьоки.
У Соломона була глибоко порвана глотка, наскрізь прокушена трахея і зламана щелепа. Довелося чимало повозитися з ним, щоб повністю його вилікувати. Бідний Соломон! Цивілізований світ людини був сповнений для нього спокус. Він охоче пробирався в будинок головного наглядача парку та з’їдав масло на його столі за кілька хвилин до сніданку. А як він любив сир! І ще Соломон обожнював людську компанію. Але люди не завжди мирилися з присутністю маленької гієни, і, врешті-решт, ми змушені були відправити Соломона в Единбурзький зоопарк. Наша однорічна гієна була занадто ручною, щоб повернутися до вільного життя. Я сподіваюся, що Соломону і понині перепадає шматочок сиру і масла.
Далі буде.
Автор: Г. Крук, переклад з англійської.