Доля Галапагоських черепах

«Галапагос» по-іспанськи означає «черепахи». Так що назва Галапагоських островів просто відображає подив, що охопив їх першовідкривача, іспанського архієпископа і мандрівника Томасо де Берлангу, перед розмірами і кількістю тварин, які буквально всіювали всю цю невідому землю. Хто б не відвідував острови після їх відкриття в 1535 році, кожен вважав своїм обов’язком розповісти про гігантських черепах. Навіть Вудс Роджерс, знаменитий флібустьєр XVIII століття, залишив «мемуари», де говориться: «Ці створіння — найдивніші у всій Природі… Мої люди запевняють, що бачили і таких, що по чотири фути (більше 1 метра 20 сантиметрів) у висоту. По двоє залазили на них, і ті своїм повільним кроком везли, байдуже яка вага. А самі вони тягнуть не менше, ніж по 700 фунтів» (близько 300 кілограмів).

Один мандрівник, який побував тут в XIX столітті, стверджував, що подекуди на острові Ісабела, найбільшому з Галапагосів, можна було пройти порядну відстань, ступаючи з черепахи на черепаху і не спускаючись на землю. Навіть такий поважний відвідувач, як Чарльз Дарвін, не відмовив собі в задоволенні покататися на такій дивній і неспішній істоті.

Правда, до 1835 року, коли великий натураліст побував на «зачарованих островах», поголів’я черепах вже значно скоротилося, так як їх стали вживати в їжу. Вільям Дампір – дивне поєднання пірата і натураліста, яке могло породити тільки XVIII століття, захоплювався: «їх смак краще курчати!» Втім, рідкісні натуралісти і куди більш поширені тоді пірати та китобої зовсім не були гурманами. Для них важливіше була неабияка здатність черепахи жити без їжі і води протягом року.

Замість червивої і тухлої солонини – свіже м’ясо, нехай буде навіть і не з курячим смаком, ось що приваблювало мореплавців, коли вони доверху набивали трюми цими беззахисними чудовиськами. Одна «банка» таких живих консервів іноді давала матросам сто кілограмів м’яса. Так за 150 років активного китобійного промислу були, ймовірно, винищені мільйони цих тварин — з суднових журналів випливає, що звичайне число прийнятих на борт черепах досягло дев’ятисот голів, а промислом тоді одночасно займалися сотні кораблів.

Так що, коли дарвінівський «Бігль» зайшов в Галапагоські води, а це було рівно через триста років після відкриття, на деяких островах такі тварини вже були рідкістю. Адже ця тварина – старожил нашої планети. Сто мільйонів років тому черепахи густо населяли нинішню Європу, Америку, Азію. Правда, тридцять мільйонів років по тому, з появою більш «кмітливих» і поворотких хижих ссавців, їх царство сильно скоротилося. Лише в ізольованих місцевостях, таких, як Галапагоси або кілька острівців Індійського океану, час повільних гігантів не скінчився.

Очевидно, всі Галапагоські черепахи походять від однієї і тієї ж американської породи. Однак взаємна ізольованість переселенців, які потрапляли на той чи інший з дюжини Галапагосів або навіть просто відокремлених непрохідними горами всередині одного острова, з часом призводила до їх біологічного роз’єднання. Тому освічений для свого часу чоловік, віце-губернатор островів Лоусон показав Дарвіну, як він з одного погляду визначає місцевість, звідки походить та чи інша особина. Треба сказати, що бесіди та екскурсії з Лоусоном, за свідченням великого вченого, багато сприяли виникненню у нього думки про те, що географічна ізоляція сильно впливає на утворення нових видів.

Перші люди, які відвідали цей край, застали на Галапагосах п’ятнадцять підвидів гігантських черепах. За кінець XIX і першу половину XX століття безповоротно зникли чотири підвиди, а до шістдесятих років XX століття — ще п’ять. Справа в тому, що двоногих «хижаків» — піратів і китобоїв — змінили не менш небезпечні чотириногі, завезені людиною,— спершу домашні, а потім здичавілі собаки, свині, кішки. Вічні супутники людей щури пожирають яйця і молодь черепах. Кози і осли знищують зелень, без якої повільні аборигени не можуть існувати.

У наш освічений вік у черепах з’явився ще один, зовсім вже несподіваний ворог. Вчений! Одна за одною відвідували занедбані острови зоологічні експедиції з єдиною (благородною!) метою: добути останній залишений в живих екземпляр того чи іншого підвиду. Так, різновид, що довго ще зустрічався на острові Пінсон, чотири рази віддавав свою «останню» особину експедиціям 1897, 1898, 1900 і 1901 років. Помилка виявилася в 1906 році, коли зоологи з каліфорнійської академії наук нарахували тут 86 представників «вимерлого» підвиду. Що ж зробили допитливі «дослідники»? Вони перебили цих нещасних і вивезли тіла в США для вивчення.

Тепер мова вже йшла не про рідкість черепах, а про унікальність людей, які їх бачили, принаймні деякі підвиди. Наприклад, зоолог Ролло Бек з Каліфорнії – єдина людина на Землі, якій вдалося познайомитися з живою черепахою острова Фернандіна. У 1906 році він видерся по схилу вулкана, що утворює цей острівець, і на висоті 1600 метрів над рівнем моря, у самого кратера, виявив самотню істоту, закуту в панцир. Бек… вбив черепаху, а її шкіру і панцир притягнув на човен. Здобутому Беком підвиду присвоїли (посмертно!) відповідне латинське найменування – «фантастика». Тільки раз – близько сімдесяти років тому – бачили люди і черепаху з острівця Рабіда; побачили і теж відразу ж прикінчили «для блага науки».

Звичайно, не всі вчені виявлялися по суті шкуродерами. Були спроби вивозити з островів залишених нечисленних особин для переміщення в зоопарки. У 1928 році експедиція, послана Нью-Йоркською академією наук, забрала 180 черепах і розподілила їх по різних зоопарках світу. Однак отримувати потомство від цих тварин вдавалося досить рідко. Гірше того, у багатьох зоопарках навіть не знали, з якого острова походить їх новосел, допускали перехресне схрещування видів, що, природно, служило ліквідації місцевих особливостей.

А тим часом особливості ці істотні. Головна відмінність підвидів Галапагоських черепах – в їх панцирі. У одного підвиду, що населяє густі зарості островів, великий куполоподібний щит і коротка шия. А в посушливих областях водяться більш дрібні черепахи з довгою шиєю і сідлоподібним, порівняно тонким панциром. Мабуть, тварина потребувала довгої шиї, щоб дотягуватися хоча б до нижніх гілок дерев і харчуватися не тільки рідкісною травою.

У шістдесятих роках минулого XX століття вбивство черепах було, нарешті, призупинено. У 1965 році співробітники дослідницької станції імені Дарвіна, створеної Республікою Еквадор, якій нині належать острови, провели перепис черепашачого населення. Екологи встановили, що в живих можна числити одинадцять підвидів. Але і серед них лише три підвиди володіли потомством, достатнім для заміни старшого покоління. З нечисленних підвидів два опинилися в особливій небезпеці: з острова Пінсон, знищуваний щурами, і з острова Худ, що залишився майже без їжі «завдяки» козам, що об’їли мало не всю рослинність.

Необхідно було щось робити, і терміново! Першим ділом на острові Пінсон зібрали яйця, які ще не потрапили в щурячі зуби, і перевезли їх в «ясла», побудовані на острові Санта-Крус. Щоб вилупитися з яйця, черепашці потрібен мало не цілий рік. Потім молодняк вирощували в безпечних умовах до тих пір, поки ніякий щур з ним вже не міг би впоратися. Через кілька років на Пінсоні з’явилася перша група «репатріантів» – двадцять п’ятирічних черепах, що важили по три з гаком кілограми кожна. Через чотири роки їх середня вага становила вже 19 кілограмів. Сьогодні на острівці живе 170 черепах. На станції їм готується підкріплення ще в 26 голів.

З популяцією острова Худ справа йшла ще серйозніше. Перепис 1965 року показав, що там збереглося тринадцять тварин, з них один самець. Їх довелося перевести на станцію, де екологи зробили все можливе для імітації природних умов. Зоопарк міста Сан-Дієго в Каліфорнії, усвідомивши борг цього штату перед Галапагосами, повернув туди наявного у них унікального самця гірського підвиду.

Самотній Джордж – єдиний з колись численних представників підвиду, що населяв один з північних в архіпелазі острівців – Пінта. Ще сімдесят два роки тому Каліфорнійська експедиція добула «останнього» його родича і визнала підвид вимерлим. Але в 1973 році на острові з’явився Джордж, що переховувався до того. Життя його була відокремленим, зате спокійним, поки завезені туди в 1957 році кози не довели неймовірну плодючість своєї породи. На початку сімдесятих років їх нащадки вже налічували близько 50 тисяч.

У вольєрах станції імені Дарвіна знайшли притулок дитинчата з острова Сантьяго, де їх головним ворогом були свині; з Сан-Крістобаля, де їх пожирали здичавілі собаки, і зі схилу одного з вулканів Ісабели, де звірствували і ті, й інші. Разом на п’ять різних островів було привезено 323 молоді черепахи, які вже самі за себе можуть постояти. Може бути, в порівнянні з часом Томасо де Берланги це не так вже й багато, але все ж просвіт в долі Галапагоських черепах, здається, вже з’явився.

Автор: Б. Силкін.