Снігова людина і наука. Частина друга.
Сенсації, проголошеній деякими етнографами-фольклористами, протистоїть думка ряду біологів про те, що в цьому циклі легенд про «дику людину» всього лише більш-менш фантастично відбилася реальна істота, яка жило у відповідних гірських районах, можливо, вимерла, а може бути, ще зберігається подекуди і зараз. Справді, кажуть біологи, адже якщо поєднати один з одним, скажімо, всі описи зовнішності лісовика, записані фольклористами, навряд чи залишиться хоч одна-єдина спільна риса, а от якщо поєднати всі описи зовнішності «дикої людини», відпадуть лише деякі, очевидно, вигадані риси, основні ж ознаки виявляться постійними у всіх описах.
До того ж сума цих ознак, що залишаються ні в чому не суперечить основам зоології та порівняльної анатомії: таку тварину натураліст може собі уявити. Немає на світі хоч одного звіра, хоч одного птаха, про який народ не створив би рясних легенд і казок. Часом збір цих фантастичних оповідань допомагав в дечому і натуралістам: в них прослизає то та, то інша риса, підхоплена з дійсних повадок або зовнішніх ознак даного виду. Спочатку почули в Закаспійських степах легенду, ніби навесні черепаха носить в роті зірочку-щастя, а потім переконались, що черепахи там справді збирають і переносять зіркоподібну весняну квіточку – ефемеру. Слідами легенд виявили гігантських сомів в одному з високогірних озер Тянь-Шаню.
А скільки часу йшли натуралісти по слідах «легенд» про існування людиноподібних мавп! Про них чули ще стародавні автори, але зоологи XVIII-XIX століть десятки років шукали цих істот, перш ніж добули і науково досліджували їх. Натуралісти знають користь збирання народних казок про тварин, так як вміють відокремити в них фантастичне від можливого.
Отже, ряд зоологів вважає, що «снігова людина» дійсно існує (або існувала недавно).
Пропоновані два малюнки наочно показують, як могло відбуватись поступове перетворення реального образу цієї тварини в фантастичний, демонічний образ, іншими словами, як на зоологічній основі виростає фольклор. Ці два малюнки представляють важливу знахідку – вони виявлені порівняно недавно і законно привернули увагу світової науки.
Перший малюнок взятий з монгольсько-тибетського медичного атласу, надрукованого ксилографічним способом, тобто подібно гравюрі на дереві, в Пекіні в XVIII столітті. Тут ми знаходимо велику серію зображень рослин та тварин, що використовуються для виготовлення ліків, а також зображень медичних інструментів. Всі без винятку намальовані рослини і тварини реально існують зараз в Центральній Азії, написані поруч з малюнком тибетські та монгольські назви відповідають сучасним, зображення відрізняються схожістю з натурою, хоча і виконані стилізовано. Тому можна вважати, що і перебуваючий серед них малюнок, який представляє двоногу людиноподібну істоту, що стоїть на каменях, і визираюча з скель фізіономія іншої (може бути, це самець і самка), відноситься до області зоології, а не міфології.
Написи свідчать, що ця тварина називається по-тибетські «міге» (дика людина), по-монгольські – «хун-гуресу» (людина-звір), що вона живе високо в горах, що для виготовлення певних ліків використовується її м’ясо і її жовч. Чи цей малюнок зроблений з натури? Появі книг-ксилографії передували рукописи, тому можна припустити, що малюнки в даній книзі – не оригінали, а перемальовування з більш давніх рукописів. Але всі малюнки залишають враження виразного знайомства художника з об’єктом. У всякому разі, це пекінське зображення «міге» XVIII століття якщо і не зроблено з натури, ближче до оригіналу, ніж подальше перемальовування, яке ми знаходимо в ургінському (по сучасному найменуванню: уланбаторському) виданні медичного атласу, виготовленому близько ста або більше років тому . Тут художник вже не виявляє знайомства з зображуваною твариною. Правда, він зберігає основні контури старого малюнка, навіть каміння під ногами «міге» (важлива для зоолога відміна від зображення макак не гілці дерева, що знаходиться поруч). Однак, відображаючи, очевидно, вплив народних або ламаїстських легенд, він надає цій істоті вигляд скоріше демона, злого людиноподібного духу, ніж дикої тварини.
Очевидно, щось подібне відбувається і в процесі народження усних легенд і розповідей. Але аж ніяк не тільки свідчення давньої східної медицини говорять проти віднесення «снігової людини» цілком до відомства фольклору. Той, хто ознайомиться з усією сумою повідомлень про «дику людину» (або «снігову людину»), наявними зараз в руках дослідників питаннями, буде, напевно, здивований тим, який маленький відсоток всього зібраного матеріалу взагалі має стосунок до фольклору. Адже не іменувати ж фольклором будь-яке твердження будь-якої людини про її спостереження!
Таке зібрання всіх повідомлень, що представляють більший або менший інтерес для дослідників, видавався колись під назвою «Інформаційні матеріали Комісії з вивчення питання про «снігову людину». У чотирьох випусках, наведено близько півтораста текстів листів, записів і т. д. Лише дещо з матеріалу цих збірок, які друкуються малим тиражем для наукового використання, було потім відтворено і в широкому друці. Варто заглянути в збірники, щоб виявити багато спостережень, повідомлених особами, навіть не приналежними до місцевого корінного населення і не знайомими з місцевими повір’ями і легендами. А адже вони часто-густо не дають ні найменшого приводу для недовіри або віднесення до галузі народної фантазії. Візьмемо кілька прикладів.
У третьому випуску «Інформаційних матеріалів» було опубліковано повідомлення генерал-майора у відставці П. Ф. Ратова. Він виклав випадок, що стався в 1937 році в Сіньцзяні з покійним маршалом П. С. Рибалко, зі слів останнього. Одного разу, коли П. С. Рибалко проїжджав схід від озера Лобнор і північніше хребта Алтин-Таг, китайський офіцер повідомив йому, що в обозі знаходиться спійманий кавалеристами дикий чоловік. П. С. Рибалко застав бранця лежачим прив’язаним до воза-бідаркі (гарбі), але кавалеристи, що зловили його іноді давали йому йти за гарбою на прив’язі. У такому випадку він ішов завжди тільки на ногах, ніколи не стаючи на карачки. П. С. Рибалко дуже докладно розповідав про цю істоту. Без всякого одягу, дуже брудний, жовтого забарвлення. Виглядом він був схожий на людину, але на дику, можливо, на викопного мавпоподібного чоловіка. На голові – дуже довге волосся, що спускалося нижче плечей. Він був сутулуватий, мав довгі руки. Ніякої мови ця людиноподібна істота не мала, нічого не говорила, видавала лише звуки, схожі на писк і м’явкання.
За словами населення, ці істоти на волі харчуються рибою. П. С. Рибалко дав вказівку везти дикого чоловіка в Урумчі, маючи на увазі далі відправити його для вивчення у Москву. Дійсно, його везли ще днів вісім, але, не витримавши шляху, дикий чоловік помер біля міста Курлов. Питається, чи є в цьому оповіданні хоч крихта міфології? Ясно, що виводити такі повідомлення з народної фантазії не можна.
Генерал-майор П. Ф. Ратов одночасно повідомляє, що, працюючи в Сіньцзяні, він мав надійні відомості про проживання там диких людей у трьох районах. Один з них – це якраз величезна низовина, навколишнє озеро Лобнор, в значній частині заросла очеретом. До речі, виявляється, ще Н. М. Пржевальський колись зробив записи про проживання в тугаях поблизу Лобнора абсолютно диких людей, які не знають вогню, житла, одягу, що виловлюють рибу руками і пожирають її в сирому вигляді. Про випадки зустрічі та добування диких людей («людини-ведмедя») в цій місцевості нині є й інші відомості.
Інший осередок проживання диких людей розташований в районі Ташкургана. Ці істоти, за словами П. Ф. Ратова, там були в 30-х роках минулого століття добре відомі китайським і російським військовослужбовцям. Вони не мали ніякої членороздільної мови, ніякої людської мови. Якщо до них намагалися наблизитись, вони відбігали, так само як і коли їм простягали їжу. Але якщо її залишали на землі, часом після довгих коливань підходили і брали. Цікаво відзначити, що і на цей район мешкання диких людей зараз є чимало інших вказівок.
Далі буде.
Автор: Б. Поршнєв.