Як прищепити любов до науки

ученый

Творчий інтелект представляє для розвитку кожної країни, для її сьогодення і майбутнього величезну цінність. І мова йде не тільки про те, щоб навчити молоду людину проводити дослідження, тобто навчити професіоналізму, хоча і це суттєва сторона проблеми. Йдеться, перш за все, про виховання творчої особистості, особистості, яка здатна працювати в науковому колективі, створюючи творчу атмосферу. Отже, мова йде про формування вченого, для якого наукова творчість — потреба і сенс життя. Як виростити, сформувати такого вченого?

Прославлена французька співачка Едіт Піаф якось сказала: «ви думаєте, у нас немає молодих людей, які вміють співати? Їх тисячі, але дайте мені особистість». Люди науки те ж саме могли б сказати і про своїх колег. Є щось головне у вихованні молодого вченого, і я б хотів поділитися своїми думками саме про це. Перш за все, які обставини сприяють успіху в науковій роботі і якими повинні бути взаємини наукового керівника і молодого вченого. Бути може, якщо спробувати відповісти на ці питання, багато проясниться?

Якби мене запитали, що найголовніше треба впровадити в душу, в серце, в голову молодого наукового працівника для того, щоб створити міцну базу в його науковій діяльності, я б відповів, не замислюючись ні на хвилину,— любов до науки. Буває, що це зробити дуже важко, навіть просто не під силу. А буває, що про це ніхто просто не думає.

Автор досить близько і довго знав одного наукового працівника, який прийшов в лабораторію відразу після закінчення інституту. Сумлінно працював, успішно захистив кандидатську дисертацію. І все-таки пішов з науки. Чому? Він не любив справу, якою займався, хоч і намагався щосили замінити любов старанністю. Нічого не вийшло. Йому було сумно – робота не приносила радості, і він розлучився з нею без жалю. Цілком можливо, що на іншому терені йому пощастить більше. Всі люди в чомусь талановиті. Важливо знайти, в чому. Психологи стверджують, що у людини діапазон професійних можливостей дуже широкий.

І все-таки абсолютно необхідно намагатися закохати молодого фахівця в науку. Думаю, що є тільки один шлях — людина повинна відчути, що її робота — творчість, надзвичайно важлива і потрібна, і що складається вона з шукань, блукань, невдач і знахідок. Що вона слідопит і шукач і що добуває вона чисте золото – істину. Якщо дослідник відчує себе в цій якості – справа майже зроблена. Звичайно, має бути ще довгий і важкий шлях. Любов до науки, як і людська любов, — це тривалий, складний і знову-таки творчий процес. А. П. Чехов в розквіті років, тонко і глибоко розумів радості і прикрощі життя, якось зауважив: «хто відчув насолоду творчості, для того вже всі інші насолоди не існують».

Безсумнівно, радість творчості – це одна з найбільших і незмінних людських радощів і цінностей. І якщо вдасться заронити в людині іскру — любов і творче начало, ніщо її не зупинить, рано чи пізно вона досягне мети.

Разом з любов’ю до науки, як мені здається, у молодого фахівця треба виховувати повагу до неї, бо першим завданням науки є встановлення істини — в цьому її головний практичний сенс, в цьому її моральна сутність і в цьому ж її приваблива сила.

Вся історія людства пов’язана з пошуками істини. Встановити істину – перша найважливіша задача, яку треба ставити перед молодим фахівцем. Істина – це перший і необхідний крок на шляху до будь-яких практичних результатів. Такий підхід і породжує повагу до наукового дослідження і до науки в цілому, без якого не може бути і любові.

І ще одне важливо – цікавість, прагнення проникнути в таємниці природи. І звичайно – здатність дивуватися. Ця здатність однаково відрізняє вченого, художника і поета. Ще Аристотель зауважив, що відкриття починається з подиву. Кожен справжній вчений знає це по собі.

Важливо виховувати у молодого дослідника вміння звертати увагу на аномалії і парадокси в результатах наукового дослідження. Здивуватися і спробувати зрозуміти, в чому все-таки справа,— ось що необхідно. До речі сказати, я абсолютно впевнений, що ніщо так не розвиває науку, як аномалії в результатах досліджень. Дослідники, особливо молоді, часто відмахуються від них, як від настирливих мух. Тим часом саме вони часто призводять до відкриття нових явищ і народжують нові плідні гіпотези.

Академік А. А. Бочвар, наприклад, розповідає, що явище надпластичності металевих сплавів було відкрито їм і 3. А. Свідерською (це було в сорокових роках) абсолютно випадково — вони досліджували зразки сплаву алюміній-цинк і помітили, що при відносно невисоких температурах (150°С) зразки дуже сильно витягуються, подовжуються в два рази і навіть більше. Це було настільки несподівано і незрозуміло, що вимагало пояснення. Зазвичай навіть тоді, коли металеві матеріали подовжуються на одиниці або десятки відсотків, метал вважається досить пластичним. Тут же йшлося про сотні відсотків. Вчені не «викинули» аномальний результат. Він їх здивував, і ефект став об’єктом дослідження на довгі роки. В результаті і було відкрито явище надпластичності. Навряд чи варто говорити, як важливо це відкриття.

По суті, всяке дослідження в більшій чи меншій мірі (і чим воно цікавіше, тим більшою мірою) дає несподівані результати, гідні подиву. Важливо не проходити повз них – дуже часто вони можуть виявитися початком нових шляхів, що ведуть до відкриттів.

І ось ще про що хотілося б сказати. Необхідно виховувати вміння чекати, виховувати терпіння. Молоді дослідники часто нетерплячі, і це зрозуміло — нетерпіння властиво молодості. Тим часом багато чудових результатів не були б отримані, а видатні відкриття не були б зроблені, якби у дослідника завчасно вичерпалося терпіння.

У практиці автора були випадки, коли початок роботи не обіцяв нічого особливого. Так, наприклад, було при розробці нового фізичного методу електронно-мікроскопічної авторадіографії. Потрібно було з’єднати в один два незалежних методи, і без того складних окремо, метод авторадіографії, що використовує випромінювання радіоактивних ізотопів і дозволяє «знаходити», де розташовані домішки в сплавах, і метод електронної мікроскопії, що широко застосовується для дослідження тонкої структури сплавів. Це була копітка, важка і довга робота, кінця якої все не було і не було видно. І, тим не менш, вона привела до створення нового методу, за допомогою якого всього лише на одному знімку можна було побачити і тонку структуру металу, і ті місця, де в ній «ховаються» домішки. Застосовуючи цей метод, вже сьогодні можна вирішувати цікаві наукові та практичні завдання, а сам метод розвивається далі. І значить, наше довге терпіння увінчалося успіхом. Чи може бути більшою нагорода досліднику?

Але як пробудити творче начало в буденній, такій ординарній дослідницькій роботі? Як організувати для цього наукову роботу? І якою в цьому випадку може бути роль наукового керівника? Думаю, що є дві складові, які, врешті-решт, і вирішать результат справи. Це самостійність і результативність наукової праці молодого дослідника.

З моєї точки зору, абсолютно необхідно і надзвичайно важливо довіряти молодому досліднику на самому початку його дослідницького шляху самостійні розділи в роботі – спочатку невеликі, але обов’язково самостійні. Звичайно, молодий фахівець може і повинен брати участь в розробці і у виконанні всієї теми. Але поряд з цим у нього повинна бути самостійна «своя» ділянка, за яку він персонально відповідає. Дослідник повинен випробувати радість «власних» перемог і гіркоту «своїх» поразок, торжество думки і правильність здогадки. Саме це допомагає починаючому досліднику самостійно думати, саме це і робить для нього науковий процес творчим, народжуючи прекрасні емоції.

Я думаю, наприклад, що якщо молодий фахівець вносить пропозицію, яка розходиться з пропозицією керівника (якщо вона, звичайно, не суперечить основним науковим законам), треба дати можливість її здійснити. І тоді навіть невеликі особисті перемоги і поразки зроблять його внутрішньо причетним і зацікавленим у спільній роботі.

Любов до науки, як і любов до людини, виникає не тільки завдяки радості, доставленої один одним. Але і через перенесені випробування, болі, гіркоту.

У чарівній і мудрій казці Сент-Екзюпері вустами Лиса і Маленького принца автор каже, що троянда Маленького принца точно така ж, як ті п’ять тисяч, які він побачив, стала для нього єдиною і неповторною тому лише, що він поливав її кожен день, оберігав від вітру, слухав, як вона скаржилася і хвалилася. Він прислухався до неї навіть тоді, коли вона замовкала. І тому вона-єдина на всьому світі. «Ти завжди у відповіді за всіх, кого приручив».

Науковий процес колективний та індивідуальний. У цьому його принадність і складність. Не треба гвалтувати природу. Позбавивши молоду людину самостійності і оточивши її надмірною опікою, ми заважаємо розвитку її індивідуальності, причетності. Ми придушуємо в ній творче начало. У такій обстановці молодий фахівець (особливо з м’якою натурою або схильний до кар’єри) перетворюється в простого виконавця чужої волі, а помилки в науці закономірні. Адже не дарма Гете сказав: «Хто шукає, той змушений блукати».

Зрозуміло, довіряючи молодому фахівцеві, надаючи йому відому самостійність і свободу, науковий керівник бере на себе відповідальність. Він повинен допомагати молодому вченому, по можливості запобігати його помилкам, а вже якщо він допустив їх, виправляти разом з ним.

Скажу відверто, мені завжди приносило радість, якщо хто-небудь з моїх молодших колег по роботі робив щось, як мені здавалося, в моєму стилі, для розвитку моїх ідей, але все-таки вищу радість я відчував, коли він разом з тим виявляв свою індивідуальність і в голосі його чулися власні ноти і мотиви, коли він знаходив свої оригінальні шляхи вирішення завдання. Навіть однодумці повинні відрізнятися один від одного, інакше кожен втратить індивідуальність. Багатство науки – в індивідуальності вчених, в їх неповторності; в цьому і запорука її розвитку. І індивідуальність творчого процесу аж ніяк не применшує, а підносить роль колективу в створенні наукових цінностей.

Весь мій, тепер вже чималий досвід показує, що хороші вчені формуються з тих молодих людей, які, використовуючи знання і досвід наставника, йдуть своєю, іншою дорогою, хоча і в тому ж напрямку.

Справедливо і те, що не всі однаково здатні і навіть не всі схильні до самостійності. Багато, що вже тут гріха таїти, вважають за краще перебувати за чиєюсь надійною, широкою спиною. Але і в цьому випадку потрібно робити все можливе, щоб розвивати і виховувати навіть в таких людях самостійність в науковій роботі.

І друге. Крім самостійності, абсолютно необхідної для успіху в роботі, так само життєво необхідна результативність наукового дослідження. Все-таки добре, коли любов взаємна, – адже повинна ж наука чимось платити за любов до неї! Ніщо так не втомлює і не розчаровує, як безплідність наших зусиль. Зрозуміло, результативність досліджень визначається багатьма факторами, але починається все з вибору теми. Ось одне з найскладніших питань! І перш за все тому, що тут не так багато свободи, як хотілося б. Адже в будь-якому науковому закладі – галузевому інституті, в лабораторії, науковому осередку — є якийсь набір загальних і приватних завдань, свої методи і традиції. І, тим не менш, навіть в певних рамках все-таки є свобода вибору теми і шляхів вирішення завдання.

Очевидно, молодому фахівцеві свій науковий шлях варто починати з більш простих і більш результативних завдань і лише потім, у міру накопичення свого наукового досвіду і становлення характеру, переходити до більш складних, спірних і менш ясних проблем і завдань. Правда, робити це треба вчасно.

Разом з тим навряд чи правильно орієнтуватися тільки на безпрограшні роботи — а саме цей шлях, на превеликий жаль, найчастіше вибирають молоді вчені і особливо ті, які прагнуть будь-що-будь і як можна скоріше «зробити наукову кар’єру» (чому, втім, часом сприяє і спосіб оцінки наукових робіт). І ось в цьому, у виборі теми, роль адміністрації і наукових керівників величезна. Адже по суті всяке правильно поставлене дослідження є безпрограшна лотерея. Абсолютно незалежно від того, які отримані результати, негативні або позитивні. Більш того, нерідкі випадки, коли результати одного дослідження, які не мають очевидної цінності, виявляються дуже корисними при проведенні іншого дослідження.

Академік А. Б. Мігдал в одній зі своїх статей, присвячених психології наукової творчості, наводить цікавий приклад. Він розповідає про те, як добре побудована, хоча і недостовірна теорія може часом зробити позитивний вплив на розвиток науки навіть тоді, коли в основі її лежить неправильне припущення. Саме на такій моделі побудував свою теорію ядерних сил І. Є. Тамм. За цією теорією один з нуклонів випускає електрон (або позитрон) і нейтрино. Це невірно, так як ядерні сили обумовлені випуском п-мезонів. Але сама ідея, що ядерні сили обумовлені випромінюванням і поглинанням частинок, виявилася дуже плідною.

Зрозуміло, кращі дослідження – це ті, які дають новий метод або нову теорію, з яких безпосередньо випливають практичні результати.

Такі роботи є в кожному науковому колективі. Для мене таким прикладом можуть служити роботи з ниткоподібними кристалами. Ці кристали, тонкі, в кілька мікрон товщиною (довжина їх в тисячі разів більше діаметра), були відкриті абсолютно випадково. У зв’язку з особливостями їх будови в них майже немає дефектів, і тому вони є прекрасним об’єктом для дослідження. Крім того, вони володіють унікальною міцністю, близькою до теоретичної.

Роботи з ниткоподібними кристалами чисто в теоретичному плані спочатку велися в багатьох наукових інститутах. Однак вже дуже скоро стала очевидною їх практична важливість. Так з’явилися в матеріалознавстві композиційні матеріали і евтектичні сплави з спрямованою структурою. Вони-то в даний час і стали основою принципово іншого напрямку в науці на шляху створення нових матеріалів.

Розвиток машинобудування неможливий без створення матеріалів, що забезпечують надійність і тривалий термін роботи деталей. І промисловість вимагає такі матеріали. А щоб знайти їх, необхідні шукання, ризик, глибокі дослідження. Тільки так можна відкрити нові шляхи у вирішенні практичних завдань. Орієнтація ж на безпрограшні роботи породжує звичку йти по чужому сліду, второваним шляхом, привчає до невиправданого прагматизму, породжує боягузтво в науці. При такій орієнтації занадто мало було б відкриттів і занадто нудно було б займатися наукою.

Повертаючись до питання про вибір теми, слід все-таки ще раз підкреслити, що самостійна робота початківця дослідника повинна бути по можливості простою, ясною і результативною. Звичайно, багато що залежить від індивідуальних особливостей молодого фахівця. Це з одного боку. А з іншого – кожен пов’язаний можливостями тієї установи, де він працює, її планом, її завданнями. Науково-дослідний інститут – це складний організм, певним чином запрограмований. І тому, звичайно, неможливо бути в полоні потягів і схильностей кожного молодого фахівця, але враховувати ці схильності і потягу і рахуватися з ними — абсолютно необхідно. Саме таке ставлення до молодого фахівця далекоглядно і стратегічно виправдано.

Для молодого фахівця дуже шкідлива часта зміна завдань. Це порушує відчуття доцільності, виправданості роботи, а без цього не можна ні оволодіти процесом дослідження, ні полюбити роботу. Адже в дослідження треба вжитися. І вживання це дорівнює акторському вживанню в роль.

Ми часом пояснюємо цю зміну виникненням нових, більш важливих завдань або старі, мовляв, стали безперспективні. Дійсно, буває і так. Але буває, що така зміна — просто результат наших власних помилок, результат недоліків нашої інтуїції, прихильності до сенсаційних чуток і мінливої моди або нерозуміння того, як це згубно впливає на молодого фахівця.

Автор: С. Бокштейн.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *