Одна раціональність чи їх багато?

Обов’язок дослідника поглиблювати наукові, тобто раціонально обґрунтовані знання про людську поведінку, не пасуючи перед складністю такого завдання. Однак йти до цього можна двома шляхами, які в принципі не виключають один одного і, може бути, десь змикаються, але сьогодні припускають різні позиції дослідника по відношенню до свого об’єкта – людини та її поведінки. Можна вдосконалювати існуючу «ціле-раціональну» схему поведінки людини, уточнювати, збагачувати і розширювати її. Але тоді доводиться, однак, заздалегідь примиритися з тим, що все, що не вміщається в схему, автоматично виявиться «ірраціональним», не підвладним науці.

Інший шлях – розробка нових підходів і концепцій, в першу чергу більш глибокого і багатого розуміння самої раціональності.

Є багато різних «раціональностей». Соціологи, наприклад, знають, що в звичайному повсякденному житті будь-яка поведінка вважається раціональною, якщо вона зрозуміла оточуючим. Така раціональність – вже властивість не окремої людини, а соціальної взаємодії, соціального контакту.

Щоб студенти змогли на власному досвіді переконатися, наскільки людські відносини будуються на соціальних очікуваннях, викладач-соціолог пропонує їм, повернувшись додому, поводитися так, ніби вони там квартиранти. Кілька людей не можуть цього зробити, соромляться; один, досить прозорливий, не став ризикувати, оскільки у його матері хворе серце. Реакція в сім’ях інших «експериментаторів» – від вибуху гніву до заціпеніння, руйнування контакту. Ніхто не зміг продовжувати свою лінію поведінки хоч скільки-небудь довго.

Як впливає «буденна» раціональність, необхідність робити свою поведінку «зрозумілою», на наші вчинки? Цей вплив майже не досліджував, хоча інтуїтивно силу його відчуває кожен. Недарма ж ми стверджуємо: «зрозуміти — значить пробачити». І недарма існують різні, іноді тонкі, іноді наївні, способи інтерпретації своїх власних вчинків. Наприклад, так зване «попереджуюче» пояснення, яке ми пропонуємо оточуючим з приводу ще не зробленого вчинку. Ми намагаємося заздалегідь відвести, послабити, поставити під сумнів вельми ймовірне, але небажане для нас тлумачення. Дозволяючи собі грубість або, м’яко кажучи «шпильку», заявляємо спочатку: «Я розумію, що вам це може бути неприємно, але я людина пряма…» Не в силах втриматися від нетактовності, говоримо: «звичайно, це виглядає дивно….» Побоюючись викриття свого невігластва або інтелектуальної нечесності, ми починаємо фразу словами: «Я, звичайно, не фахівець у цій галузі…». «Звичайно, ви скажете, що це дурниця…» або «я, можливо, не знаю всього, але…»

Багато томів написані про те, наскільки специфічні уявлення про розумну поведінку в кожній культурі, але психологами це ніяк не враховується.

Тим часом існують культурні відмінності не тільки в тому, які саме цілі ставляться і які засоби використовуються, але і в самій, якщо можна так висловитися, структурі раціональності. Різним може бути ставлення до розрахунку і логіки. Воно виражається в тому, наприклад, яким чином людина вважає за краще пояснювати свій неуспіх в досягненні мети – невдачею («долею») або своєю помилкою. Є культури, де легше визнати себе дурним, ніж невдахою, в інших же культурах — навпаки. Дуже розрізняються культури за прийнятним в кожній з них ступенем «відкладеності» винагороди. У релігійній свідомості винагорода може відсуватися в нескінченність, а гасло молодіжної контркультури — «рай негайно».

Культура визначає і загальне ставлення до цілей. Воно може бути інструментальним, приземленим, коли вибираються і визнаються тільки «реальні цілі», для досягнення яких вже є засоби, — і менш прагматичним, коли визнається самостійна цінність світу цілей, незалежно від того, чи можуть вони бути досягнуті.

Уявлення про одну-єдину і притому жорстку логіку поведінки було точно описано ще Б. Спінозою: «в душі немає ніякої абсолютної або вільної волі; але до того чи іншого хотіння душа визначається причиною, яка в свою чергу визначена іншою причиною, ця — третьою і так до нескінченності».

У цій мережі причин будь-які цілі, якщо вони не ставляться свідомо, виявляються зумовленими. Тим часом розвиток людини вимагає від неї активності не тільки в досягненні цілей, але і в їх постановці. Для цього у нас повинна бути внутрішня можливість, «здатність» вибирати орієнтири своєї діяльності, так само як ми вибираємо засоби їх здійснення, будувати світ цілей як самостійний, що направляється нашими уявленнями не тільки про суще, а й про належне. Тому людина прагне до вільного вибору, до свободи в постановці цілей, хоча кожна з них має свої об’єктивні причини, продиктована сформованими потребами, домаганнями, умовами.

І дуже непросто зрозуміти, в чому полягає раціональність або, навпаки, ірраціональність — стратегії людини в цій складній ситуації. Представники деяких філософських напрямків, наприклад екзистенціалізму, стверджують, що єдино справжній, гідний спосіб поведінки в такому світі — «виклик» зовнішнім, об’єктивним обставинам, дія «всупереч» всім «детермінізмам». Безумовно, це стратегія мужності, але вона неминуче веде до поразок (як визнають і самі екзистенціалісти), тому не можна сказати, що людина широко користується нею. Це не означає, однак, що вона кидається в іншу крайність і, як стверджує, наприклад, американський психолог Б. Скіннер, прагне просто пристосуватися до зовнішніх умов, використовуючи свободу всього лише як спосіб уникнути неприємних впливів навколишнього середовища. Ставлення людини до тих обмежень, які накладають об’єктивні умови на його її вибір, набагато складніше і стратегічніше. Вона не йде в пряму і безнадійну атаку, а «обходить» обмеження, проявляючи дивовижне розмаїття «раціональностей», раціональних способів поведінки.

Важко уявити собі, наприклад, більш жорстке, непіддатливе об’єктивне обмеження нашим прагненням, ніж час.

Може бути, правий герой У. Фолкнера: перемога над часом — «ілюзія філософів і дурнів». Але він не правий, стверджуючи, що людині з часом «навіть і битися не дано». Ця битва кипить навколо нас щогодини.

Людина активно структурує час, використовує його властивості, створюючи світ своїх цілей. Наприклад, представивши час як послідовність подій, своєрідну їх «чергу», ми вирішуємо багато труднощів наших сил («життєвого ресурсу») для їх реалізації. Несумісні за змістом цілі ми розводимо в часі («спочатку» — «потім»), де вони нібито не заважають один одному («всьому свій час»). Відсилаємо в хвіст «черги» ті цілі, які не можемо не ставити перед собою, але не можемо або, по суті, не бажаємо здійснювати, не забезпечуємо ресурсом («всерйоз займуся спортом або дисертацією, вивчу японську, перечитаю Гете, поїду до батьків або старого друга — коли буде час»). А яке різноманіття мотивів і цінностей ховається за нашим «У мене на це немає часу»!

По-різному ми визначаємо для себе і ставлення між минулим, сьогоденням і майбутнім. Якщо в строгому, логічному сенсі справжнє – це зникаюча мить, миттєве переживання «тепер», то в реальній поведінці ми досить довільно міняємо його рамки. І не в тому сенсі, що продовжуємо його безпосередньо («зупинись, мить»),— це нам не дано. Але ми можемо відсувати або зрушувати межі минулого і майбутнього. Сьогодення – це той час, де мета тільки ще ставиться, де вибір ще не зроблений, його можна ще «переграти», щось в ньому змінити. Тільки остаточний вибір стає минулим. У цьому сенсі відхід від вибору, наприклад — це відсунення минулого, але не майбутнього, оскільки відхід від рішення теж має наслідки, і вони неминуче починають з’являтися.

Межа минулого і сьогодення проходить між тим, що ми вже збираємося міняти («справу зроблено», «з цим вже нічого не поробиш», «я більше про це не думаю»), і тим, що вирішено ще не остаточно («це ще треба подивитися», «я ще не вирішив»). У той же час кидок назустріч вибору — це завжди наближення кордону майбутнього, відмова від справжнього («будь що буде»).

У самому минулому і самому майбутньому ми зазвичай розрізняємо два елементи. Один «реальне», конкретне минуле, конкретне майбутнє («вчора» і «завтра»), які нами відчуваються безпосередньо, і тому ми їх при постановці цілей враховуємо. Можна вважати, що ми шукаємо причини своєї нинішнього поведінки в тому, що відбувалося з нами в середньому в останні п’ять років, і в майбутнє більш-менш конкретно заглядаємо теж років на п’ять. Не випадково соціологами відзначаються піки розлучень на п’ятому-шостому році сімейного життя, з роботи люди особливо часто йдуть теж через п’ять років після надходження. Найбільш віддалений рубіж майбутнього, відомий нам, – 24 роки, на які, до речі, був укладений договір Фауста і Мефістофеля. За межами конкретних минулого і майбутнього ми поміщаємо абстрактні, які практично не враховуємо. Цим можна пояснити «ірраціональну» поведінку тих людей, які не рахуються з деякими статистично неминучими її наслідками (наприклад, куріння, випивки, гіподинамії, переїдання).

Немає нічого легше, ніж оголосити незрозуміле ірраціональним. Важче, хоча і ненабагато, знайти в ірраціональному раціональне. Але по-справжньому важко зовсім інше – зрозуміти, що об’єднує всі ці «раціональності», в чому їх надзавдання, і чи існує воно.

Автор: Н. Наумова, кандидат філософських наук.