Літературна мова: її особливості та властивості, правила формування

Літературна мова! Та, яку, по суті, і викладають нам в школі, та, якою більшість з нас пише і говорить або хоча б намагається писати і говорити (так, говорити — теж, лінгвісти виділяють два різновиди літературної мови, письмову та усну). Чи можна дати їй визначення, виділити характерні тільки для літературної мови ознаки, визначити, коли, на якому етапі розвитку суспільства всередині мови виділяється її літературна форма?

Все це вчені обговорюють багато десятків років. Академік Л. В. Щерба, наприклад, вважав, що головна ознака літературної мови — монолог, в той час як діалог — ланцюг реплік, в однаковій мірі властивий будь-яким різновидам мови. Л. В. Щерба писав:

“Монолог – це вже організована система наділених в словесну форму думок, всякий монолог є літературний твір в зачатку».

Ф. П. Філін у своїй статті «Що таке літературна мова», порівнюючи різні думки, викладає свій підхід до проблеми. Перш за все, підкреслює він, не можна ставити знак рівності між літературною мовою і мовою художнього твору. Ось билини, – безумовно, художні твори, але їх мова багата діалектизмами, її можна визначити як фольклорну, але не літературну. Водночас літературною мовою створюється чимала кількість документів, які художніми творами не можна назвати.

Навіть при формуванні літературної мови визначальну роль в становленні її норм можуть не обов’язково зіграти саме художні твори. Чеська літературна мова прийняла в XVI столітті мовні норми чеського перекладу Біблії. Серед головних рис літературної мови Ф. П. Філін першою називає обробленість, нагадуючи слова Горького: літературна мова — це «мова, оброблена майстрами».

Літературна мова в той же час суворіше обмежена правилами, нормами, ніж її старша сестра, мова розмовна. Вона і більш стабільна, постійні зміни різко не підривають прийнятих раніше тут форм, традиції стійкі і не перериваються.

Літературна мова піднята над діалектами, обов’язкова для всіх членів суспільства; раз виникнувши, вона відіграє провідну роль у всій системі різновидів національної мови. А це можливо, зокрема, і тому, що літературна мова універсальна і придатна для всіх сфер життя суспільства.

Для літературної мови характерно і багатство стилів, які можуть проникати один в одного (згадайте для прикладу хоч «Мертві душі» Гоголя). Нарешті, літературна мова існує відразу в двох можливих різновидах – письмовому та усному.

А коли виникає ця форма мови? Філін різко заперечує всім, хто відносить її появу до періоду, коли ще не з’явилася писемність. І нагадує: «littera по-латині у множині — все, що написано літерами, письмо, а litteratura — написане. Справа, однак, не в одному лише походженні термінів.

Тільки з появою писемності стало можливим закріплення норм літературної мови, чітке відокремлення її від набагато менш організованої розмовної мови.

Літературні мови проходять довгий шлях розвитку. Формуються вони ще до того, як народ сформувався в націю, але донаціональні мови не можуть бути універсальними, вони не обслуговують ще всіх потреб суспільства і не утворюють єдиної системи з буденною розмовною мовою.

Свій шлях розвитку у кожної національної літературної мови. Сучасна українська літературна мова – органічний сплав з народної основи, церковно-слов’янських елементів і запозичень з інших мов (головним чином — з грецької, латинської, західноєвропейських). Незважаючи на потрясіння, пережите в XVIII столітті, в пору активного впливу західноєвропейських мов, в ній збереглися писемні традиції Київської Русі.

У Чехії є розмовна літературна мова і повсякденно-розмовна, і обидві відрізняються від традиційної письмової літературної мови.

У Норвегії цілих дві літературні мови: одна з них склалася на основі данської, що мала давні письмові традиції, інша виникла на основі сільських говірок… Англійська літературна мова, як і французька, склалася з так званої «вульгарної латині» – суміші латинської мови Римської імперії та місцевих діалектів. Складна це річ – історія мови, складна, цікава і важлива!

У своїй статті відомий філолог Р. А. Будагов повстає проти практики, що прижилася серед мовознавців називати одні слова в мові знаменними, інші — незнаменними. Прийменники і союзи, що потрапляють разом з деякими іншими частинами мови в цю останню категорію, надзвичайно важливі і в смисловому, і в граматичному відношенні, і не варто применшувати їх значення невдалою термінологією тільки тому що вона увійшла в ужиток. Але точно так само не можна відмовлятися від вірних назв лише тому, що вони вживаються вже давно. Про частини мови писав ще Аристотель, чи випливає з цього, що термін «частина мови» застарів? Звичайно, ні заявляє Будагов і підтверджує це переконливими прикладами.

А ось інше питання, поставлене в статті. Одним з недоліків живих мов у порівнянні зі штучними кодами нерідко називають складність національних мов. І вірно, складність таку ніяк заперечувати не доводиться. Абсолютно повну граматику будь-якої розвиненої мови, живої, мінливої, вживаної в самих різних умовах людьми всіх соціальних верств і безлічі професій, просто неможливо створити. На цій підставі один британський філолог навіть категорично заявив, що ніхто не знає правил англійської мови!

А самі слова? Як часто одне слово має безліч значень! Підраховано, що у англійського іменника case 23 значення і відтінки значення, у прикметника free – 38, у дієслова take — навіть 69!

Але чи дійсно складність правил граматики і багатозначність слів слід вважати недоліками? Вчений категоричний – він вважає ці властивості національних мов достоїнствами. Штучні коди з їх суворими наборами чітко визначених правил і словами, що мають завжди одне і тільки одне значення, можуть бути надзвичайно важливі в науці і техніці. Але в повсякденному житті і літературі «свавільна поведінка» національних мов відповідає потребам людського спілкування.

Будагов цитує лінгвіста С.О. Карцевського, який так охарактеризував одну з закономірностей розвитку будь-якої живої мови: «позначаюче прагне придбати не одну, а безліч функцій, подібно до того, як позначуване прагне бути вираженим не одним, а безліччю способів».

А закономірності не складаються «просто так», вони пов’язані з потребами суспільства, яке «обслуговує» мова.

Автор: Н. Беляніна.