Корона Землі. Спочатку подивимось на Сонце.
Ні, таку назву придумали не журналісти. Здавалося б, настільки поетичне порівняння має точний науковий зміст. Щоб розібратися в ньому, нам доведеться звернутись до Сонця. Адже досі вважалося, що в сонячній сім’ї планет «короною» володіє тільки саме променисте світило – воістину володар нашого світу. Природа наділила Сонце казковою могутністю. Саме воно змушує планети рухатись біля себе, темні холодні брили перетворює на яскраві світила, на одних народжує життя, а інші робить мертвою пустелею. У нашій сонячній системі все залежить від його «настрою» – променів, що випускаються їм, або, якщо говорити строго науково, електромагнітних хвиль.
Безпосередньо ми бачимо тільки звичайні світлові промені, що йдуть до нас від Сонця: від найбільших з видимих променів, – червоних до самих короткохвильових – фіолетових. Та хіба ще відчуваємо при цьому тепло, народжене невидимими, більш довгохвильовими, ніж червоні – інфрачервоними променями, вони також випускаються Сонцем. І світло і тепло виливаються з нашого світила тому, що воно надзвичайно гаряче. Власне, і ті й інші промені виходять від будь-якого сильно нагрітого тіла, хоча б від пічки, в якій горять дрова. У цьому сенсі Сонце – теж звичайна пічка, в мілліонноградусній топці якої «горить» водень.
Воднева топка захована глибоко в надрах світила. Тим не менш, все Сонце – і його глибинні шари і зовнішня «атмосфера» – складається в основному з водню. Світло і тепло дає безпосередньо та частина, яка розташована відразу над «топкою». Вище знаходиться область, нагріта удвічі сильніше, але вона майже не світить і не гріє, тому що складається з дуже сильно розрідженого газу. Зате ця ділянка Сонця випускає могутній потік невидимих променів, що лежать в порівнянні з тепловими променями як би з протилежного, фіолетовою боку видимого світла і тому так і називаються ультрафіолетовими.
Вінчає ж все це багатоповерхова споруду зовсім розрідженого шару сонячної речовини, товщиною в кілька мільйонів кілометрів. Вона – джерело коротких електромагнітних хвиль – променів Рентгена і довгих – радіохвиль. Це і є сонячна «корона».
Найдивовижніше, що цей найдальший від «топки» шар нагрітий до мільйона градусів! При високій температурі атоми водню приходять в настільки сильний рух, що, стикаючись, обдирають один з одного електрони і перетворюються на позитивно заряджені іони. Водень перестає існувати як газ. Утворюється четвертий стан речовини – плазма: суміш з осколків атомів і відірваних електронів, пронизана потужними потоками електромагнітних випромінювань усіх видів – від звичайного світла до невидимих рентгенівських променів.
Прийнято думати, що «корона» міцно надіта на Сонце, і нам, далеким земним мешканцям, її не те що відчути, але й побачити-то можна тільки під час сонячних затемнень, коли його сліпучий диск загороджений Місяцем. Але ж вільні електрони здатні пересуватись по плазмі, текти як всередині хорошого провідника. І як навколо всякого провідника електричного струму, у сонячній короні утворюються потужні магнітні поля, під дією яких окремі частинки плазми можуть розганятись до величезних швидкостей. Настільки великих, що іноді потік таких частинок – їх називають корпускулами – долає тяжіння до світила, і сонячна речовина вихлюпується в космічний простір. Така «мова» може сягати на десятки мільйонів кілометрів, досягаючи нерідко Землі і навіть заходячи за її орбіту. Недарма астрономи говорять: «Ми живемо в атмосфері Сонця».
Автор: Є. Сапарін.