Канали Марса. Частина третя.

Техногенна гіпотеза

Чотири розглянуті гіпотези, в сутності, вичерпали всі сучасні природні пояснення каналів. Тому залишається розглянути «техногенну», як іноді її називають, гіпотезу, докладно розвинену в свій час Персівалем Ловеллом. Її головна ідея загальновідома — павутину марсіанських каналів Ловелл вважав штучно створеною іригаційною системою, продуктом розумної діяльності високо цивілізованих мешканців Марса — марсіан.

Одним ця гіпотеза здавалася надто сміливою, іншим занадто (і в буквальному сенсі слова) штучною. Головна ж суперечка точилася навколо питання про реальність каналів. Так як в результаті майже вікової дискусії реальність каналів, як деталей марсіанського рельєфу, нині ніким серйозно не оскаржується, має сенс знову згадати аргументацію Ловела і подивитися на неї з сучасних позицій.

Звичайно, на своїх малюнках і Скіапареллі та Ловелл перебільшували прямолінійність окремих каналів. Однак і в даний час, як показують спостереження Дольфуса, багато каналів мають нитеподібний, геометрично правильний вигляд. Ті ж канали, які при поганих атмосферних умовах виглядають широкими, не зовсім правильними смугами, при відмінній якості зображення розпадаються на ланцюжки прямолінійно розташованих цяток. Так було, наприклад, при спостереженнях 12 лютого 1948 року, коли деталі каналів відрізнялися такою різкістю, що їх можна було порахувати, описати і замалювати.

Тому в цілому, не кажучи про другорядні деталі, геометрично правильна павутина каналів, відображена на фотокарті Марса, є реальністю, притаманною тільки цій планеті. Ні на жодному іншому небесному тілі ми не бачимо нічого схожого. Більш того, будь-які природні утворення (річки, гори, тріщини тощо) ніколи не могли б в масштабі всієї планети створити картину, вражаючу нас своєю штучністю. У цій частині аргументація Ловела, мабуть, зберігає силу і в наші дні. Другий головний аргумент Ловела — протиприродний характер сезонних змін на Марсі — у світлі останніх відкриттів придбав, мабуть, ще більшу значимість.

І справді, якими природними причинами можна було б пояснити сезонні зміни на Марсі? Широко поширена ідея, що використовується всіма «природними» гіпотезами, що весняне пожвавлення марсіанської рослинності викликано вологими вітрами, що дують від танучої полярної шапки у бік протилежного полюса. Таке пояснення наштовхується на серйозні труднощі.

Полярні шапки Марса зовсім не схожі на земні. Це не скупчення величезних мас вічних льодів, як у нас в Арктиці або Антарктиді, а всього лише дуже тонкий шар інею товщиною навряд чи більше декількох міліметрів. Підраховано (звісно, приблизно), що в обох полярних шапках Марса міститься стільки ж води, скільки на Землі в одному Ладозькому озері. Якщо б вся вода полярних шапок перейшла в атмосферу і потім у формі опадів рівномірно розподілилася по поверхні Марса, вона утворила б шар (краще сказати, плівку) товщиною в 1-2 десяті частки міліметра! Інакше кажучи, за весь рік на кожен квадратний метр поверхні Марса з атмосфери може випасти ніяк не більше півсклянки води. Можна цілком погодитися з академіком Фесенковим, який вважає, що полярні шапки Марса «фактично нічого не можуть дати для зрошення інших частин планети».

До того ж висновку приводять і отримані безпосередні спектральні визначення кількості водяної пари в марсіанській атмосфері (товщина обложеної з атмосфери водної плівки дорівнює 0,1 мм). Словом, атмосфера Марса дуже суха для того, щоб атмосферні опади могли живити марсіанську рослинність. З іншого боку, якби справа йшла інакше і рослинність на Марсі обходилася б місцевими водними ресурсами (атмосферними опадами або підгрунтовими водами), хід весни на Марсі був би таким же, як на Землі. Насправді канали і моря «оживають» лише тоді, коли до них доходить темна хвиля, що йде від полярної шапки.

Уявлення про вологі вітри, що постійно дмуть з одного полюса до іншого, суперечить і тим даними про атмосферну циркуляцію, щоправда, поки ще мізерним, якими ми зараз володіємо. На картах, складених С. Гессом у 1950 році, зазначені спостерігачами напрямки вітрів абсолютно хаотичні, причому явно переважають широтні, а не меридиальні напрямки. Що так і повинно бути, показують детальні теоретичні дослідження В. Мінця, який прийшов до висновку, що «зональний тепловий зсув вітру буде направлений з заходу на схід в зимовій півсфері і з сходу на захід у літній. Нарешті, при переході через екватор напрямок будь-якого вітру повинен змінюватися, тоді як хвиля потемніння перетинає екватор, повністю зберігаючи і величину швидкості і напрямку руху.

Таким чином, факти говорять про те, що запаси води в полярних шапках Марса, ні водяні пари в його атмосфері не можуть, очевидно, бути джерелами водопостачання марсіанських рослин.

Ловелл перебільшував потужність полярних шапок Марса і вважав, що запасів води в них достатньо для зрошення морів і каналів. Нині ясно, що джерела води треба шукати не в атмосфері Марса і не в його полярних шапках. Єдине місце, де можна знайти воду, — це під поверхнею Марса. Інакше кажучи, джерелами водопостачання марсіанських рослин можуть бути, наприклад, підгрунтові льоди, зосереджені в приполярних районах планети.

Але, приймаючи таке припущення, ми стикаємося з новими труднощами. В умовах марсіанської атмосфери іній полярних шапок Марса перетворюється у водяні пари безпосередньо шляхом сублімації, минаючи рідкий стан. Якщо підгрунтові льоди залягають неглибоко, те, що нагріваються Сонцем, вони повинні переходити в атмосферу Марса подібним же чином. Значить, рідка вода в основному може існувати там лише на значній глибині, і ці води під землею Марса якимось чином поширюються по всій його поверхні.

Абсолютно очевидно, що ні про яку дифузію тут не може бути й мови. Дифузія грунтових вод — явище чисто місцеве, дрібномасштабне, і воно не може пояснити перенесення підгрунтових вод на багато тисяч кілометрів. До того ж, як показують спостереження, підгрунтові води поширюються лише по каналах, які служать як би артеріями, що виявляють моря Марса і взагалі всі його галузі, вкриті рослинністю. Саме те, що волога, оживляюча марсіанські моря, надходить до них не з атмосфери, не з сусідніх районів пустель, а тільки по каналах, — вражаючий факт, який суперечить гіпотезі про природу каналів.

З позицій прихильників техногенної гіпотези тільки якимись складними технічними пристроями можна розтопити з допомогою Сонця підгрунтові навколополярні льоди, охороняти їх від сублімації, зберігати рідку воду, а потім по прихованим в ґрунті трубопроводами велетенської зрошувальної системи доставляти її за тисячі кілометрів по всім осередкам марсіанського життя. У цьому випадку, принаймні, стає зрозумілим запеклий наступ темної хвилі від полюса в бік екватора зі швидкістю близько 35 кілометрів на добу. За водою через деякий час (період виростання) з’являється рослинність, яка, власне, і створює ефект темної хвилі, тоді як рух живлячих її вод ми, природно, не можемо бачити, І цей хід весни, «хід життя», відбувається з незмінною швидкістю, і ніякі місцеві умови, ніякі примхи рельєфу (а вони на Марсі напевно є) не в силах його зупинити хоча б на мить, Гнана якимись силами, темна хвиля перетинає марсіанський екватор і продовжує йти далі.

Таким чином, з точки зору прихильників техногенної гіпотези, основні аргументи Ловела по меншій мірі і сьогодні зберегли свою колишню силу. Незважаючи на все сказане, техногенна гіпотеза серед сучасних астрономів мало в кого викликає симпатії. За словами професора В. В. Шаронова, вона «видається занадто фантастичною і тому не користується успіхом». Правда, є і інші точки зору. «Це дуже сміливе припущення,— пише про техногенну гіпотезі академік Н. П. Барабашов,— все ж не неможливо, так як заперечувати наявність розумних істот на планеті, де до того ж, мабуть, є рослинність, ми не маємо підстав».

Звичайно, важко уявити собі по сусідству з нами більш високорозвинену цивілізацію, яка чомусь вперто утримується від контактів із землянами, — адже, якщо вірити техногенній гіпотезі, марсіани, переробивши в глобальному масштабі лик своєї планети, напевно, давно вже оволоділи технікою міжпланетних перельотів. Може бути, як вважає професор В. С. Шкловський, марсіанська цивілізація давним-давно загинула. Або правий академік В. Ф. Купревич, який вважає, що для марсіан ми, земляни, занадто малорозвинені. І тому для спілкування не цікаві. Або, нарешті, праві ті (а їх більшість), які вважають, що Марс ніколи не був живою планетою?

Потрібні нові факти

Читач, мабуть, переконався, що зараз важко зробити остаточний вибір між існуючими гіпотезами про природу марсіанських каналів. Вирішити проблему можуть лише нові спостереження, нові факти.

Чого можна очікувати від телескопічних спостережень Марса з великих висот або з автоматичних міжпланетних станцій. Тонка структура марсіанських каналів розкрила б (хоча б частково) їх природу. На жаль, з поверхні Землі ця структура майже не видна, та й взагалі більшість каналів знаходиться на межі видимості. Вирішальним експериментом була б м’яка посадка на поверхню Марса, в район якого-небудь великого каналу, автоматичної міжпланетної станції з телевізійним пристроєм для передачі зображень на Землю.

Автор: Ф. Зигель.