Канали Марса. Частина перша.

Коли в 1894 році американський консул в Японії Персіваль Ловелл, кинувши дипломатичну діяльність, збудував на власні кошти в Арізонській пустелі велику обсерваторію майже виключно з метою розгадати природу марсіанських каналів, навколо нього згуртувався невеликий, дружний колектив молодих науковців-ентузіастів.

Сім років потому серед них з’явився Весто Слайфер, старший брат Ерла Слайфера. З 1916 року (після смерті Ловела) і до смерті Весто Слайфер очолював Ловеллівську обсерваторію.

Старший Слайфер давно вже не займався Марсом, але Ерл Слайфер здобув собі славу справжнього віртуоза у фотографуванні марсіанських каналів. Цей невеликий історико-біографічний екскурс зроблено з єдиною метою — переконати читача у високій авторитетності пропонованої його увазі фотопортрета Марса.

Слайферівська фотокарта Марса, зрозуміло, не моментальна фотографія. Це зведена карта, результат зведення воєдино десятків тисяч першокласних фотографій. При її складанні відкидалося все випадкове, швидкоплинне. Залишали лише те, що, безсумнівно, належить самому Марсу, а не є ілюзією, викликаною перешкодами у фотографуванні.

Фотокарта Марса дана Е. Слайфером в додатку до його ґрунтовної монографії «Історія фотографічного вивчення Марса». Але ця карта не «історична», а цілком сучасна. Такий Марс сьогодні. Таким його можна побачити за допомогою найкращих земних оптичних засобів.

Те, що належить пояснити

Канали Марса, зрозуміло, не відкриті водні потоки, подібні штучним земним каналах, а, як вважають багато дослідників, це смуги рослинності більш або менш правильної форми, що в окремих випадках розпадаються на затягнуті ланцюжком плями. Канали тягнуться по дугах великих кіл, тобто за найкоротшими відстанями на марсіанській поверхні. Вони ніколи не обриваються на півдорозі де-небудь серед марсіанської пустелі, але завжди кожен канал впирається або в яке-небудь марсіанське море, або в полярну шапку, або в інший канал. Ширина каналів різна — від декількох кілометрів (це вже знаходиться на межі видимості) до смуг шириною з Балтійське море. Мережа каналів так щільно покриває поверхню планети, що немає жодного пункту, який би був віддалений від якого-небудь каналу більш ніж на 300 кілометрів,

У період марсіанської весни в екваторіальній зоні Марса спостерігається подвоєння каналів. Поряд з основним каналом з’являється другий, обидва канали тягнуться на багато сотень кілометрів строго паралельно один одному, як залізничні рейки. Подвійні канали — виняткова особливість екваторіального, пустельного і посушливого поясу планети.

В інших місцях, наприклад, у високих широтах або в морях Марса, їх майже немає. Мережа каналів покриває і простір морів. Входячи до моря, канали нерідко розгалужуються на кілька «русел», або «вилок».

У місцях, де перетинаються багато каналів, спостерігаються так звані «оазиси», круглі або овальні плями, поперечник яких в середньому близький до 150 кілометрів. В даний час відкрито близько двохсот оазисів. Марсіанської зими оазиси, як і канали, тьмяніють, бліднуть, але в центрі багатьох з них залишається добре видиме темне «ядерце».

Не менш дивовижні, ніж самі канали, їх сезонні зміни. На Землі весна йде від екватора до полюсів. І цей напрямок цілком природний, так як він викликаний поступовим поворотом до Сонця даної півкулі Землі.

На Марсі хід весни в цьому сенсі протиприродній. Весна йде від полюсів до екватора. Спочатку починає танути полярна шапка, навколо неї з’являється темна облямівка, а потім темна хвиля розповзається по каналах, як по артеріях, охоплюючи поступово і моря Марса. Хвиля неухильно рухається до екватора зі середньою швидкістю близько 35 кілометрів на добу, анітрохи не рахуючись з рельєфом. Ця дивна картина нагадує негатив, що поступово проявляється. Здавалося б, що потемніння каналів і морів природніше всього пояснити рослинністю. Якимось чином цілюща волога поширюється з приполярних областей Марса по всій поверхні планети. І що особливо вражає, досягнувши екватора, темна хвиля не зупиняється, а незворушно просувається вперед, доходячи до помірних широт протилежної півкулі. Так триває кілька місяців, і, коли темна хвиля докотилася до помірних широт протилежної півкулі, назустріч їй від шапки цієї півкулі біжить зустрічна темна хвиля. Із сезону в сезон, з року в рік діє цей дивний природний механізм.

Ми виклали спостережувані факти. Подивимося тепер, як їх пояснюють сьогодні.

Метеоритна гіпотеза

Починаючи з 1950 року цю гіпотезу активно захищає Клайд Томбо, американський астроном, який відкрив у 1930 році планету Плутон. На думку Томбо, оазиси — це місця ударів об поверхню Марса великих метеоритів та астероїдів. При таких ударах кора Марса розтріскувалася, і тріщини, що розходяться радіально від оазисів і нині вкриті лісовою рослинністю, ми називаємо каналами. Для наочності автор гіпотези порівнює канали з тріщинами на вітровому склі автомобіля, коли в нього потрапляє камінь.

Метеоритна гіпотеза далеко не у всьому переконлива. Насамперед, зауважимо, що зіткнення Марса з астероїдами, що мають у поперечнику кілометри або десятки кілометрів,— події вкрай малоймовірні, між тим, як вже зараз виявлено, що на Марсі близько двохсот оазисів. З іншого боку, коли дуже великий метеорит або астероїд, не втрачаючи своєї космічної швидкості, врізається в тверду поверхню планети, він вибухає в буквальному сенсі слова, утворюючи так званий вибуховий метеоритний кратер. На Землі такі, наприклад, Лабрадорський кратер поперечником в 3,5 кілометра, знаменитий Арізонський кратер і ряд великих кратерів, відкритих недавно в Канаді. І ні в одному з цих випадків, хоча б в мініатюрі, ми не спостерігаємо мальовані Томбо картини — радіальні тріщини, що розходяться від кратерів.

Нічого схожого немає і на Місяці. Світлі промені, що йдуть від деяких місячних кратерів, як показали останні фотографії Місяця, отримані «Рейнджером-7», не є тріщинами. Отже, є підстави говорити, що зіткнення астероїдів з Марсом призвели б до утворення звичайних вибухових кратерів, а зовсім не до розтріскування марсіанської кори.

Далі. За своєю формою і характером будь-які тріщини (в штукатурці, на вітровому склі автомобіля, на поверхні Місяця і т. д.) мало схожі на марсіанські канали. Вони на своєму протязі різні по ширині, далеко не прямолінійні і закінчуються де попало. Досить поглянути на фотокарту Марса, щоб переконатися, що його канали тягнуться по найкоротшим лініям і ніколи не обриваються на півдорозі.

Гіпотеза Томбо ніяк не пояснює сезонних змін каналів. Незрозуміло також, чому саме уздовж тріщин і всередині метеоритних кратерів повинна розвинутися рослинність. Коротше кажучи, метеоритна гіпотеза явно не може пояснити хоча б основні особливості марсіанських каналів.

Далі буде.

Автор: Ф. Зигель.