Як вибрати професію до душі

вибір професії

Зізнаюся, не дуже-то я вірила в цю зустріч. Минуло п’ятнадцять років. — міркувала я, — у всіх, напевно, діти, робота, домашні клопоти. Але ось в призначений день, в призначену годину весь наш 10 «Б», або вірніше майже весь зібрався у дворі старої школи. Все було так, ніби ми повернулися з тривалої подорожі: спочатку — шум впізнавань і здивувань, потім — розпитування та оповідання (ніби можна розповісти життя!). Але все ж головне ми дізналися: що нового в родині, хто де працює, чи задоволений роботою. Тут і з’ясувалося несподіване. Зірка нашого шкільного драмгуртка стала лікарем-терапевтом, сусід по парті, який захоплювався в ту далеку пору астрономією, обрав цілком земну професію програміста. Його приятель, який не розлучався з фломастером, будує житлові будинки. Словом, план по несподіванкам у цей вечір був перевиконаний. Втім, може, і не було нічого несподіваного, а, навпаки, все природно і закономірно. Як знати, народжені, ми для однієї-єдиної професії чи в кожного з нас їх може бути декілька, багато?

Здається, що може бути ясніше математичних здібностей? Проявляються вони, як правило, рано і яскраво. А між тим видатний математик А. Н. Колмогоров захоплювався в юності зовсім іншими предметами. «Перше велике враження сили і значущості наукового дослідження, — згадує він, — на мене справила книга К. А. Тімірязєва «Життя рослин». Потім разом з одним зі своїх друзів (Н. А. Селіверстовим) я захопився історією і соціологією.»

Я згадала цей випадок тільки тому, що він не винятковий. Такий шлях багатьох видатних професіоналів.

Втім, залишимо справи давно минулих днів і подивимося, як же обирають професію сьогодні. Психолог Н. Д. Левитів наводить у своїй роботі «Професійні навчальні інтереси восьмикласників» цікаві дані: при опитуванні 1500 школярів 57 відсотків не змогли мотивувати вибір тієї або іншої професії. Деякі плутають професію з областю знань, що вивчається в школі. Іноді обирають поле діяльності з почуття товариства (піду туди, куди й вони). Знаходяться і такі, що вибирають місце роботи або навчання, тому що воно близько від дому.

Є така приказка: на помилках вчаться. І справді, від помилок ніхто з нас не застрахований, а негативний досвід — теж досвід. Тільки розплачуються за помилки по-різному: хто легким розчаруванням, а хто — крахом усіх планів. Одні — в перші роки роботи або навчання, інші — через десятиліття. Буває, що й занадто пізно.

На ринку професій

Про профорієнтацію пишуть останнім часом, мабуть, не менше, ніж про охорону природи (іноді навіть здається, що й виникли-то обидві ці проблеми у нас на очах). Пишуть психологи та журналісти, лікарі і педагоги, юристи і керівники підприємств. Здавалося б, професії існують тисячоліттями. Стало бути, і проблеми їх вибору не багатьом менше. Чому ж тільки в минулому XX столітті ця проблема стала настільки гострою? Як йшла справа, скажімо, двісті—триста років тому? Виявляється, досить просто. Не можна сказати, що це завжди був вибір без вибору, однак перехід з одного стану в інший був досить складним. Тому професію нерідко успадковували від батьків: син селянина ставав селянином, син актора — актором.

А ось нещодавно при соціологічному опитуванні з 289 учнів загальноосвітніх шкіл лише 19 відповіли «ні» на питання: «чи впевнені ви, що зможете отримати будь-яку спеціальність?» Можливість вибрати професію незалежно від соціального стану — найбільше досягнення. Але одночасно і найтяжчий тягар. Посудіть самі, чим більше доступних професій, чим більше інформації про них, тим важче вибрати з них одну-єдину. А тут ще народжуються нові науки, а нові науки — це, звичайно ж, нові виробництва, нові професії. Є країни, де чи не половина населення зайнята в таких галузях виробництва, яких взагалі не існувало ще на початку минулого століття.

Йде, правда, і зворотний процес. Ще на початку тридцятих років ХХ століття професія візника була досить поширеною. Зараз візника можна побачити лише на зйомках фільму. Зникли професії водовозів, лимарів…

Виходить, потреба суспільства в професіях як би задана: є певний обсяг виробництва, рівень технічного озброєння, завдання, які ставить суспільство перед економікою. Ось чому не виключена така ситуація: вибрала людина професію, а потреби в цих фахівцях немає або навпаки — є потреба, немає бажаючих.

Примирити інтереси особи з інтересами суспільства — завдання нелегке. Якщо в давнину вимоги в кадрах були відносно постійні (професії практично не мінялися століттями), то тепер ринок професій надзвичайно динамічний. Зникла, наприклад, професія паровозного машиніста, з’явилася професія програміста, сеошника, дизайнера. Очевидно, профорієнтація зобов’язана діяти з випередженням, досліджуючи тенденції розвитку промисловості, сільського господарства, науки, сфери обслуговування.

Втім, хто знав, що у середині XX століття буде винайдено комп’ютер і будуть потрібні тисячі програмістів? Як взагалі передбачити долю професії — народження одних, зникнення інших? Ось одна з проблем, до якої поки невідомо, як підступитися.

Ми не універсали

Буває і так. З дитинства людина мріяла стати лікарем. Поступила в інститут, почала вчитися і раптом йде. Як? Чому? А виявляється все просто: не переносить вигляду крові, запаху медикаментів.

Ще не так давно про вимоги професії до людини згадували, коли це стосувалося лише льотчиків або машиністів. Зараз ні у кого не залишилося сумнівів: свої вимоги до психофізичних даних працівника є у будь-якій професії. Бувають, правда, професії з м’якими вимогами: у них може працювати практично будь-хто. Але бувають і невблаганні. При самому що не є найгострішому браку учителів школа навряд чи візьме на роботу людину з серйозними дефектами мови. Найкращий вихід із цього становища — виявити таку невідповідність якомога раніше. Звичайно, і тут не виключені розчарування, але зате скільки часу буде зекономлено!

Втім, не тільки часу, але і здоров’я. Відомо, наприклад, що при роботі на конвеєрі невідповідність психофізичного типу працівника характеру праці може призвести до захворювання нервової системи. Є й інші подібні приклади. Але от біда — немає у нас поки наукових описів професій із зазначенням, якими здібностями повинен володіти той чи інший фахівець. Візьмемо, приміром, ткалю. Якою вона повинна бути спокійною або, навпаки, енергійною? Спостерігаючи за роботою ткаль, виявили досить парадоксальну обставину. Енергійна ткаля швидше зав’язує обірвані нитки, а у спокійної вони… рідше рвуться. Хто ж краще?

А яким, скажімо, повинен бути майстер, бригадир, виконроб? Звичайно ж, оперативним, розпорядчим, з гучним голосом і значною зовнішністю, ну і, зрозуміло, повинен знати справу. Але ось приходить чоловік, що ніяк не підходить під ці мірки: на події реагує не швидко, а воліє спочатку дізнатися, що думають підлеглі, і голос тихий, та й ніби нерішучий — «Треба ось що зробити». Але дивно, некатегоричні його розпорядження завжди оригінальні і конструктивні, а мотиви поведінки підлеглих зрозумілі йому до найтонших нюансів. Приходить така людина в професію і відкриває у неї якісь нові, не відомі до тих пір межі.

А що ми взагалі знаємо про професії? Як мені сказали в Інституті загальної та педагогічної психології, біда не в тому, що не вистачає інформації — мабуть, навіть занадто багато. Треба б її зібрати, дослідити, узагальнити і тоді вже скласти професіограми — докладний, строго науковий опис сутності праці. Ну і звичайно, класифікувати професії. Однак зробити це не просто. Тут роботи на десятиліття. Як же бути з сьогоднішніми підлітками? Адже вони повинні познайомитися з професіями до того, як зроблять остаточний вибір, а не потім, коли вже почнуть працювати.

Вихід з цього скрутного становища намагаються знайти литовські психологи. Офіційно їх метод називається «організацією групової практики за інтересами». Сутність методу така. Облюбувалих вже професію дев’ятикласників пробують у справі, влаштовують на роботу на підприємства, в магазини, на будівництво, в лікарні, на пошту, в аптеки, дитячі садки, в бухгалтерії. Знайомство зі справою йде тут зсередини. Чимало трагедій запобігає така практика! Лише один приклад. Дівчинку, з раннього дитинства, котра мріяла стати лікарем, влаштували на роботу в лікарню. Близько місяця вона працювала санітаркою в хірургічному відділенні, була присутня на операціях хворих, а в кінці практики, не в силах перемогти страх і огиду, написала у своєму щоденнику: «Лікарня — це тюрма».

Навряд чи ця дівчинка знала, що не можна бути лікарем «взагалі», що лікар сільської лікарні — це одне, а лікар «швидкої допомоги» — зовсім інше. Є лікар інститутської клініки, лікар-викладач, не кажучи вже про десятки медичних спеціальностей. І все це різні умови, різні вимоги до того, хто обрав цю професію. Мабуть, варто подумати, які з них найбільше відповідають твоєму психічного складу. Звичайно, шкода, що до дев’ятого класу уявлення школярів про професії залишаються туманними. Але і то поки благо, що вони виявляються в дев’ятому класі, а не після училища, технікуму або навіть вузу.

вибір професії

Якщо завдання профорієнтації — допомогти людині обрати професію, то завдання профвідбору — допомогти професії вибрати потрібну їй людину. Мабуть, їх можна порівняти з двома бригадами, що ведуть тунель з протилежних сторін. У кожної своя задача, але мета одна — зустрітися в умовленому місці. У профвідбору та профорієнтації теж одна мета — домогтися, щоб бажання і можливості людини збіглися з вимогами професії. Мета благородна і, як ви, напевно, встигли відчути, далеко не проста.

А хто ж буде продавцем

І ще про одну із найболючіших проблем — проблему престижу професій. Адже не секрет, що сучасна молодь нерідко уникає «побутових» професій, ще зовсім недавно всі хотіли бути менеджерами, юристами, зараз в тренді програмісти. І, зрозуміло, всі поголовно йдуть за вищою освітою, в інститут, тільки в інститут, в який завгодно, хочеться чи не хочеться, подобається, не подобається, — все одно. В одному з технічних вузів поширили анкету з одним лише питанням: «чи подобається майбутня спеціальність?» 18 відсотків студентів написали: «Ще не розібрався у своєму ставленні до майбутньої професії». 12 відсотків відповіли: «Не подобається».

Як, коли виникають думки про цінність професій? Ймовірно, дуже рано, разом з першими відомостями про самі професії. Поговоріть з п’яти-шестирічними дітьми і ви дізнаєтеся, що краще бути бізнесменом або програмістом, ніж перукарем або листоношею. Зрозуміло, це відлуння дорослих розмов.

Що ж робити? Бути може, просто ліквідувати самі непрестижні професії шляхом механізації і автоматизації праці? Однак не всі професії цьому піддаються. До того ж автоматизація — не панацея, адже можна автоматизувати, що людина стане простим придатком машини, їй залишиться тільки натискати кнопки. Між тим, багато висувають в основу шкали престижності такий критерій, як творчість.

Навіщо кухареві внз

Тут я хочу нагадати одну професію — давню і, напевно, вічну. І ще неймовірно складну. Це — професія кулінара. Згадаймо, що поварені книги писали ще в Стародавньому Римі, а античний полководець Лукулл прославився своїми бенкетами набагато більше, ніж військовими перемогами. В середні віки кожна освічена людина в країнах Магрибу зобов’язана була знати «Вусла мулу Та хабид» — найстарішу куховарську книгу арабського світу. Вміння тримати себе за столом і знання пахощів цінувалося набагато більше, ніж вміння володіти шпагою і їздити верхи. Чимало знайдеться видатних кулінарів і в більш близькі нам часи.

Відомо, що Россіні писав не лише музику, а Олександр Дюма — не одні романи. Я думаю, їх схильність до кулінарії не випадкова. Бо кулінарія — це в якійсь мірі і хімія, і географія, і історія, і психологія (смаку, наприклад), і медицина. Не кажучи вже про те, що сервірування столу і оформлення страв — мистецтво без всяких лапок. Чому ж нам не здається дивним, що перекладачеві, щоб вивчити іноземну мову, інститут необхідний, а кулінару досить технікуму, а то і курсів?

Повар

Розповідали мені якось про старого перукаря, який закінчив в Парижі академію перукарського мистецтва. Саме мистецтва. До речі, там вважали, що перукарів корисно навчати грі на скрипці: це-де розвиває фантазію і свободу руху. Думаю, цей перукар, залишаючись все життя тим же перукарем, навряд чи поставив би свою професію на сімдесят третє місце.

Здавна прийнято вважати, що зв’язок між наукою, виробництвом і освітою досить простий: освіта залежить від науки і виробництва і повинна своєчасно реагувати на всі процеси, що в них відбуваються. Тільки і всього. Звідси і утилітарний підхід до освіти — навіщо, мовляв, токарю інститут, якщо вся його кваліфікація в тому, щоб віртуозно обточувати деталі? Але ось проведені нещодавно дослідження економістів показали: робітники з високим рівнем освіти не тільки швидше підвищують кваліфікацію, охочіше і продуктивніше займаються винахідництвом, але і швидше освоюють нові професії, нову техніку. А кожному сучасному робітникові за час свого трудового життя належить зустрічатися з технічним переоснащенням близько шести разів.

Якщо в 1930 році в США восьмирічної освіти було достатньо для половини всіх фахівців, то зараз — лише 6 відсотків. Частка ж професій, які вимагають вищої освіти, збільшилася за цей же період з 10 до 68 відсотків. Можливо, комусь це видасться непотрібним марнотратством — навіщо, мовляв, відволікати кошти від інших термінових справ? Однак освіта сторицею відшкодовує всі витрати.

Є у освіти і інший зв’язок — не настільки явний, тим не менш, міцний. Це зв’язок з проблемою вільного часу. Здавалося б, саме поєднання цих слів позбавлене сенсу. Яка може бути проблема, якщо вільний час, а людина сама собі господар і робить що хоче? Інша справа — робота: там технологія, контроль, все розписано, коли і чим займатися. Виявляється, є люди, для яких така свобода гірше неволі: надані самим собі, вони відчувають більшу скутість, ніж на роботі.

Придумувати самому собі позаробоче життя складніше, ніж коли вже все придумано за тебе, розпорядитися собою важче, ніж коли розпоряджаються тобою. Нудьгуюча людина вільна, скажімо, взяти книжку, яка перевернула би весь її внутрішній світ, але вона не знає про цю книгу, в якій у неї немає потреби. Вільна вона витратити свій вільний час на подорожі. Але, щоб вони були дійсно цікавими, потрібно знати історію, щоб вміти співвіднести побачене з історією інших країн, з сучасністю.

Ось де знадобилася б освіта, завдання якої не стільки навчити засвоювати готові знання, скільки розвивати готовність мислити, творчо сприймати світ. До речі, ці ж якості стануть в нагоді і в роботі. Ми нерідко говоримо про високі темпи розвитку науки і техніки. Але не треба забувати, що бурхливі темпи — це не тільки великі радості. Це і великі турботи. Ще не так давно знань, отриманих в технікумі чи інституті, вистачало на 30-40 років, практично на все трудове життя. Зараз у багатьох областях сучасної техніки половина всіх вузівських знань через 10 років повністю знецінюється. Деякі області знань вже не потрібні. З’являються інші, про яких молодий спеціаліст просто нічого не знає. Змінюється і сам зміст професій. Навіть формально залишаючись в рамках однієї професії, багатьом з нас доведеться, по суті справи, не раз її змінити.

Як же навчитися професійної мобільності? Допомогти в цьому повинна нова стратегія підготовки фахівців, яка вже діє в деяких вузах. Що ж нового в цій стратегії? Перш студент намагався запам’ятати якомога більше конкретних фактів і відомостей. Зараз завдання інше — навчити студента вчитися, вчитися все життя, причому не обов’язково в інституті, аспірантурі або на курсах, а просто вдома. Навчити вчитися.

Автор: Н. Федотова.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *