Великі потопи

всесвітній потоп

Біблійна легенда про всесвітній потоп запозичена, по всій видимості, з ассірійської оповіді, записаної на обпалених глиняних табличках, які зберігалися серед інших таких же табличок у своєрідній бібліотеці ассірійського царя Ашптурбанппала (він жив у 668-631 роках до нашої ери). Легенди про потоп є і в переказах інших народів. Що послужило основою цієї легенди? У сучасній науковій літературі прийнято вважати, що легенда про всесвітній потоп — гіпербола.

Людство переживало руйнівні повені, проте вони були аж ніяк не всесвітніми, а місцевими. Вони могли заливати великі простори низинних ділянок суші і приносити страшні біди: знищувати посіви, руйнувати житла і нести загибель тваринам і людям. Пам’ять про таке жахливе лихо, передаючись із покоління в покоління, перетворювалася у народів постраждалої країни в легенду про всесвітній потоп.

Про масштаб подібного лиха можуть дати уявлення два приклади, наведені академіком Л. С. Бергом. В кінці позаминулого століття в пониззі Гангу (в Індії) цунамі — хвиля, викликана моретрясінням, мала висоту близько 12 метрів. Раптово пробігши по річці від впадіння її в море до місць, віддалених від дельти на кілька сотень кілометрів, вона затопила річкову долину, спричинила величезні руйнування і викликала загибель 300 тисяч чоловік. Подібна ж хвиля, що пройшла в 1876 році по річці Брамапутре — знову-таки в Індії, — мала висоту 14 метрів. Вона затопила площу близько 7 тисяч квадратних кілометрів. Повінь забрала близько 100 тисяч людських життів.

«Потопи», викликані цунамі, при яких висота води в долинах річок і морських берегів піднімається на десять і більше метрів трапляються і в даний час, особливо біля берегів Японії, Гавайських і Курильських островів. Тепер, коли з’ясовано причини виникнення цих хвиль, вони не представляють такої грізної, як півстоліття і більше тому, небезпеки для людей. На всіх небезпечних в цьому відношенні узбережжях є служба попередження.

Можна припускати, що в далекому минулому висота хвиль цунамі могла бути більш значною, бо самі моретрясіння були більш потужними.

Моретрясіння не єдина можлива причина великих повеней. Руйнівні повені можуть бути викликані поєднанням загоних вітрів з моря і сильних злив або танення льодовиків у горах, що приводить до потужних розливів річок. Ці пояснення є цілком переконливими, щоб розвінчати біблійну легенду про потоп. Вони тим більш переконливі, якщо врахувати, що в давнину і території та чисельність населення держав були здебільшого невеликі.

Однак численні факти, відомі науці, говорять про те, що низовинні ділянки узбереж всіх континентів колись надовго затоплювалися морем і, навпаки, морські мілини колись були сушею. Як пояснити таку мінливість берегової лінії? Якщо море накочувалося на сушу, значить, потоп (або потопи); якщо це явище спостерігалося одночасно і на всіх континентах, значить, його можна назвати світовим?

«Ні!» — відповідають на це питання геологи, які дотримуються неотектопічної теорії — теорії геологічно недавніх вертикальних рухів земної кори. Мінливість у часі берегової лінії моря, кажуть вони, можна і слід пояснювати тим, що земна кора рухлива. Вона має здатність то прогинатися, то здійматися в широких межах — до кількох кілометрів у ту і іншу сторону по відношенню до сучасного рівня океану. У надрах гірських хребтів знаходяться осадові породи —незаперечні докази на користь того, що на їх місці колись розстилалися морські простори. Тварини та рослини, що жили в цих морях вмирали, і останки їх накопичувалися в потужних шарах морських опадів — потужних тому, що існування моря на цьому місці було тривалим. Пізніше могутні тектонічні явища всколихували морське дно, вигнули його в складки і підняли над рівнем океану. Більш слабкі рухи земної кори могли призвести до підняття або опускання прибережних ділянок.

Якщо в цьому випадку наступ моря на сушу називати потопом, то ніяк не можна вважати його всесвітнім. Адже в кожному окремому випадку він був місцевим, відбувався на обмеженій території.

Таке уявлення в даний час переважає серед геологів. Тим не менш, деякі факти вказують, що в геологічній історії Землі були не тільки місцеві, у і всесвітні — що захоплювали одночасно всі континенти — потопи.

На островах Арктики і в Антарктиці — поблизу полюсів Землі — в потужних скупченнях льоду сконцентровано величезну кількість води. Відомо, що вода ця атмосферного походження. Колись, замерзнувши на суші, вона не повернулася назад в океан, і це викликало зниження його рівня у порівнянні, наприклад, з третинним періодом, у якому зледеніння в полярних областях не було. Якби полярні льоди розтанули, то, за підрахунками вчених, рівень океану піднявся б на 40-50 метрів. Виходить, що жителі приморських країн живуть на території колишнього морського дна.

Геологи визнають, що розмір приполярних крижаних покривів не залишався незмінним. Льодовики ці то зменшувалися, то збільшувалися, а, отже, вода поверталася в океан, то знову з нього вилучалася — рівень океану коливався. Нарешті, про коливання рівня океану свідчать морські тераси — сліди давньої діяльності морського прибою. За останні роки за ним зібрано великий фактичний матеріал. Однакові по висоті і віком тераси простежуються на узбережжях всіх континентів і багатьох островів.

Три перерахованих факти явилися основою для висунутої на початку минулого століття гіпотези про льодовиково-эвстетичне коливаннях рівня океану, тобто коливання, пов’язані з мінливістю областей зледеніння.

За допомогою цієї гіпотези можна цілком задовільно пояснити, наприклад, походження монастирської та тирренської терас. Однак висоту мілацької тераси, що перевищує 55 метрів, з її допомогою можна пояснити лише з деякою натяжкою, зробивши припущення про більше порівняно з підрахунками кількості «заморожених» в приполярних льодовиках води. Висоту ж сицилійської, а тим більше плезанської терас льодовикова гіпотеза не може пояснити самостійно. Тому деякі її прихильники змушені висувати припущення або про поступовий, що йде всюди з однаковою швидкістю підйом всіх материків, який нібито відбувається в четвертинному періоді, або щодо переміщення берегової лінії в бік відкритого моря, викликаного підняттям краю континенту і опусканням прилеглої до нього ділянки морського дна.

Ще важче з допомогою льодовикової гіпотези пояснити походження терас на дні моря — Ноетської, Еїллафранкської, Грімальдкської. Підрахунки, виходять з можливих розмірів льодовиків в максимальні фази зледеніння, кажуть, що рівень океану міг знизитися лише на 75-100 метрів від сучасного.

Автор: Р. Ліндберг.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *