Трішки про історію науки. Частина третя.

університет

Наука в Німеччині, вірніше, тієї сукупності розрізнених держав, що існували до сімдесятих років XIX століття, які тепер ми називаємо Німеччиною, відрізнялася, перш за все, роллю університетів. Якщо в Англії практично до другої половини XIX століття університети ще були напівсхоластичними установами, а наука розвивалася в наукових товариствах, якщо у Франції центр навчання перебував у нових навчальних інститутах, а наукові центри – в спеціальних інститутах або Академіях, то в Німеччині саме в університетах вперше почали з’єднувати процес навчання з безпосередньо науковою діяльністю. Цей корінний переворот у системі традиційного навчання відбувся під впливом філософських систем Лейбніца і X. Вольфа, коли заняття на філософському факультеті з’єднувалися з природничими дослідженнями, з дослідженнями в галузі математики, філософії, гуманітарних наук.

У своїй статті про університети Німеччини, яку можна назвати апологією німецькому університетові, відомий німецький математик Г. Вейль вже з середини XX століття так характеризує зміни, що тоді відбулися: «Істина стає не чимось раз і назавжди даним – її належить шукати, а університетський викладач замість навчання студентів мудрості, почерпнутої з книг, починає вчити їх мистецтву відкривати нові істини. Німецькі університети, особливо університети в Галле і Геттінгені, можуть пишатися тим, що саме вони поклали початок цьому руху і вперше проголосили принцип свободи наукової творчості, викладання і навчання».

У 1809 році братом знаменитого гуманіста Олександра фон Гумбольдта – політичним діячем, філософом і лінгвістом Вільгельмом Гумбольдтом – був відкритий Берлінський університет, який спочатку призначався для поєднання наукової та педагогічної діяльності. У його становленні беруть участь філософи Фіхте, Гегель, Шлейермахер. Дивовижна для панували тоді політичних режимів свобода навчання та викладання, свобода ведення наукових досліджень панувала в німецьких університетах в XIX столітті. Закономірно тому, що перша науково-дослідна лабораторія, де вперше студенти-хіміки одночасно брали участь у постановці нових експериментів і навчалися своїй дисципліні, виникла на німецькому ґрунті, в університеті міста Гісена, який і став знаменитим, завдяки всесвітньо відомому хіміку Лібіху.

Останній навчався в Ерлангені і Парижі, працював з Люссаком, товаришував з Олександром фон Гумбольдтом. Лібіх зумів створити в Гісені центр хімічної науки, де до того ж видавав спеціалізований хімічний журнал.

Зрозуміло, соціальна і культурна роль науки була різною в різних країнах і тому відмінна роль, здавалося, подібних за призначенням наукових установ. У Росії, наприклад, де наука не належала до першочергової турботи держави, все ж в Імператорській Петербурзькій Академії наук проводилися дослідження, що мали загальносвітове значення (нагадаємо про досліди з електромагнітами російських фізиків Б. С. Якобі і Е. X. Ленца). В Італії ж академії, що збереглися з XVII століття, свою наукову роль втратили не в останню чергу через відсутність чіткого статусу цих академій. Вони перетворювалися на якийсь притулок освічених людей: академіки йшли в архіви, в бібліотеки, в схоластичні дискусії, не сприяючи розвитку духу дослідження і пошуку нового.

Якщо в Німеччині університети були центром наукової думки і такими ставали і в Швейцарії, і в Сполучених Штатах, то в Англії подібна роль прийшла до університетів ближче до кінця століття.

Однак було щось спільне для всіх країн (причому не тільки Європи чи Північноамериканського континенту, а й у колоніях) – це все більш зростаючий вплив природознавства і демократизація занять наукою.

Характерно, що зростаючий в середині століття інтерес до природничих наук мав чисто моральне джерело і був пов’язаний з надіями на соціальні перетворення і національне процвітання. У Росії наука з другої половини століття набуває специфічну моральну цінність. Правда, це переконання поділялося далеко не всіма. Ф. М. Достоєвський присвятив цій проблемі спеціальні записи в своєму щоденнику: «… творити суспільство началами моральними. У моральних засадах ви нічого народу не принесете кращого (бо у нього православ’я, а у вас нічого. Він не знає привілеї). Одну науку? – Але наука не творить одна суспільства (соціалізм)».

Однак, незважаючи на подібні побоювання, незважаючи на те, що в російському менталітеті не було довіри до вченості, незважаючи на те, що і в XIX столітті залишилися сумніви в можливості зберегти чистоту православної віри при настанні позитивного знання, в Росії починають з’являтися вчені зі світовим ім’ям, які створюють цілі нові напрями та школи.

Розвиток освіти зіграв чималу роль і в тому, що в XIX столітті на російській суспільній сцені висуваються різночинці, «семінаристи» – люди, які тільки завдяки отриманому «на мідні гроші» утворенню досягли високого соціального статусу і стали помітні в житті російського суспільства.

Отже, протягом всього століття Наука (мається на увазі кантівська наука, в якій стільки науки, скільки в ній математики) – вищий авторитет. Навіть у теологічних суперечках. Американський історик науки С. Браш описує досліди, що проводилися у вікторіанській Англії сімдесятих років для наукової перевірки ефективності молитви: з тривалістю життя звичайного обивателя порівнювалися роки життя священиків, за яких парафіяни завжди просять Всевишнього, і монархів, за яких повинні молитися всі піддані. І все це – зі складними статистичними порівняннями і вимірами. Д. І. Менделєєв, який боровся проти спіритизму, що охопив в останній третині століття російські освічені кола, влаштовував спіритичні сеанси в своєму будинку, намагаючись науково довести присутнім, що це є не більш ніж їх власні вигадки.

Наука визначає і напрямок літературної критики, насамперед демократичної критики в Росії шістдесятих років з її саме природничонауковим, точним, досвідченим, «типовим» підходом до літератури.

Природознавство як зразок, як парадигма присутній і в прагненні О. Бальзака створити «історичний твір» з використанням аналогій з біологією, фізіологією, елементів філософії і так далі. В останні роки XIX століття безпосередній вплив природних і точних наук на літературу, живопис і музику посилився.

До початку XX століття професія вченого стає якщо не дохідною (бідність вченого зі світовим ім’ям – героя «Нудної історії» А. П. Чехова – особливість наукового життя не тільки Росії), то в усякому разі почесною. Згідно з проведеними в 1975 році дослідженням з історії фізики, до 1900 року в основних, найбільш розвинених країнах Європи, Азії та Америки працювали вже близько 1200 професійних фізиків. Видавалося кілька спеціальних журналів.

Однак ситуація, коли, за словами Дж. К. Максвелла, «повага до науки така велика, що навіть самі абсурдні думки набувають поширення, якщо вони тільки виражені мовою, що викликає в пам’яті які-небудь добре відомі наукові фрази», наприкінці XIX століття почала змінюватися.

Саме в останні два десятиліття раптом починає падати число студентів-природничників, що в Німеччині, наприклад, пояснюється «похмурими перспективами на майбутнє в природознавстві і математиці». «Наукова погода» потроху псується, на майже безхмарному науковому небосхилі з’являються перші провісники майбутніх буревіїв.

Автор: Тетяна Романовська.

P. S. О чем еще думают британские ученные: о том, что если говорить об истории становления науки в Российской империи, то первым научным центром здесь был город Санкт-Петербург, именно сюда съезжались светлые головы (как, например, Ломоносов) с разных концов большой страны. К слову интересно, что на сайте friendsplace.ru до сих пор можно найти хостелы Санкт-Петербурга, в которых останавливались некогда великие ученые.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *