На Місяці. Продовження.

місячний кратер

Як показали дослідження під час повних місячних затемнень, коли наш природний супутник на кілька годин занурюється в земну тінь, температура місячної поверхні дуже швидко падає, а на глибині не змінюється. Це можна пояснити різкими змінами температури самого зовнішнього шару нікчемної товщини. Підраховано, що місячний грунт має таку теплопровідність, як дрібно роздрібнений пил. В безповітряному просторі він приблизно в тисячу разів гірше проводить тепло, ніж граніт або пісок. Зіставлення цього результату з результатом радіоспостережень Місяця показує, що шар пилу на поверхні Місяця повинен мати дуже невелику товщину – всього кілька міліметрів.

Звідки ж взявся цей пил! Кожен з нас спостерігав явище, яке в народі називають падаючими зірками. Насправді це не зірки. Дрібні камінці – «метеорні частинки» залітають на Землю з космічного простору. Рухаючись з величезною швидкістю, вони врізаються в земну атмосферу, яка гальмує їх рух. Під дією тертя об повітря космічні прибульці нагріваються до температури в декілька тисяч градусів і ще у верхніх, розріджених шарах атмосфери, на висоті близько 80 кілометрів, розжарюються і згоряють, не долетівши до поверхні Землі.

Фахівці кажуть – прилетів «метеор», а якщо залишки метеорного тіла досягають поверхні Землі, то кажуть – упав «метеорит». Місяць позбавлений атмосфери. Метеорні частинки вдаряються об поверхню Місяця з величезною швидкістю. При ударі розвивається настільки висока температура, що деяка кількість речовини миттєво обертається в розпечений пар, який розширюється. Іншими словами, відбувається вибух. Удари метеоритів постійно дроблять місячну поверхню. Повна відсутність вітрів і дощів протягом мільярдів років сприяла тому, що зараз вся поверхня Місяця вкрита шаром речовини, роздробленої на дрібний пил. Необхідно відзначити, що «пил» там зовсім не пухкий, а твердий. Напрошується питання, чому. Тому, що частинки мінералу, роздробленого в умовах безповітряного простору, а потім стовкнувшись один з одним, мимовільно цементуються за рахунок міжмолекулярних сил. Пилинки дуже міцно злипаються одна з одною, а між ними залишається безліч порожніх проміжків. Утворюється легка, але міцна речовина дуже низької теплопровідності.

На Місяць, як і на Землю, летять не тільки дрібні, але і великі метеорити. Воронки від вибухів при їх ударі об поверхню Місяця можуть бути величезних розмірів. Багато вчених вважають, що кільцеві гори на Місяці представляють собою сліди падіння гігантських метеоритів. Воронки на Місяці можуть зберігатися протягом мільярдів років, тоді як на Землі за такий термін від них не залишилося б і сліду. У цьому, як відомо, винні вода і вітер. Тому на Землі дуже мало кратерів метеоритного походження, але все ж вони є. Наприклад, в Канаді, в Австралії, в Преторії (Південна Африка), в пустелі Аризона (США), на острові Саарема (Естонія).

Існує й інша точка зору на походження місячних кратерів. Передбачається, що вони виникли під впливом вулканічних сил. Зараз важко вирішити, яка з двох теорій – метеоритна або вулканічна – є правильною. Можливо, обидві. На жаль, на Місяці не утворилося жодного нового кратера, помітного в телескоп з часу його винаходу.

ПОДОРОЖ ТРИВАЄ

Але продовжимо нашу прогулянку по Місяцю. Ось настає ніч. Сонце дуже повільно заходить. Протягом цілої години поступово ховається за горизонтом його сліпучо біла куля. Гасне останній промінь. У перший момент під ногами нічого не видно. Зате над головою чудова, незабутня картина. У чорному небі, яке суцільно всипане величезною кількістю зірок, сяє Земля. Зараз вона виглядає півколом.

Опуклий край – це дійсні обриси земної кулі, а розмитий прямий зріз, де біло-блакитний колір переходить через рожеві і багряні тони в чорноту неба, – це кордон між освітленою і нічною півкулями Землі. Очі швидко звикають до місячної ночі, і через кілька хвилин світло від Землі здається настільки яскравим, що при ньому можна читати книгу.

Часом на грунті то тут, то там з’являються сліпучі спалахи. Це удари метеоритів. І ніщо не порушує величну тишу. Адже звук – це коливання повітря, якого на Місяці, як вже говорилося, немає. Проходять години, а Земля наче застигла в одному положенні. Це здається нам тому, що Місяць у своєму обертані навколо Землі повернутий до неї завжди одною і тою ж півкулею. Так було не завжди. В давноминулі часи Місяць швидко обертався навколо власної осі – про це говорить її форма, трохи сплюснута біля полюсів.

Потужне тяжіння Землі діяло не на всю масу Місяця однаково. Частини місячного кулі, розташовані ближче до Землі, притягувалися сильніше, ніж більш віддалені. Внаслідок цього Місяць опинявся трохи розтягнутим у напрямку до Землі. Але, повертаючись до Землі різними сторонами, він змінював свою форму. Так гальмувалося його осьове обертання до тих пір, поки Місяць виявився поверненим до Землі завжди одною і тою ж півкулею.

На тій стороні Місяця, яку видно з нашої планети, земна куля ніколи не заходить. Вона займає в небі незмінне положення і лише трохи «блукає», відходячи від середнього положення не більше ніж на 8 градусів. Земля змінює свій вигляд, перетворюється то в вузький серп, то в повний диск, залежно від напрямку сонячних променів. Коли на Землі повний місяць, то до Місяця звернуто нічну півкулю Землі. Коли у нас повний Місяць, то на Місяці, якщо так можна виразитися, «повна Земля».

Автор: О. Рево.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *