Корона Землі і ще одна коронована особа

Земля

Тверда, досить щільна куля, стрімко вертиться навколо самого себе, – такою ми зазвичай уявляємо собі нашу планету, коли намагаємось подивитись на неї з боку, з космосу. Аж до недавнього часу вона вважалася великою глибою, немов пов’язаною тонким газовим «шарфиком». Зараз це уявлення довелось змінити. Перші ж польоти штучних супутників переконали, що атмосфера простягається набагато вище, ніж вважали раніше. І стало бути, Земля – швидше велика газова хмара з маленьким твердим «ядерцем» всередині.

Атмосфера, по всій видимості, може взагалі претендувати на набагато більшу роль, ніж це їй приписувалось. Ось вона-то першою і зустрічає потоки різноманітних променів і частинок, що виливаються з Сонця на Землю. До речі сказати, вони «ллються» не тільки з Сонця. З космосу на нашу планету безперервною зливою обрушуються залишки зруйнованих десь в глибинах всесвіту атомів – атомні ядра різних хімічних елементів.

І тому повітряне покривало Землі – це свого роду «парасолька», що прикриває нашу планету і нас самих від мінливості космічної негоди. І досить міцна «парасолька», навіть скоріше справжня броня. З усього багатого асортименту сонячних випромінювань пропуск на Землю отримують тільки видимі промені, інфрачервоні і радіохвилі, та й то не всі. А космічні промені, пробравшись все ж крізь товщу атмосфери, виявляються так невпізнанно зміненими, що по них астрономи не можуть уявити хоча б приблизний вигляд їх «батьків».

Як же вдається відбити всі атаки ефемерному «повітряному» покривалу? Справа в тому, що газ там, на кордоні з міжпланетним простором, зовсім не схожий на наше звичайне повітря. Там майже немає молекул: навіть звичайні атмосферні гази існують у вигляді атомів. Причому найбільше атомів кисню, які на Землі, як відомо, поодинці взагалі не можуть жити.

Промені видимого світла – не дуже енергійні. Зіткнувшись з яким-небудь атомом атмосфери, вони лише зрідка зіб’ють один з його зовнішніх електронів. В основному ж вони проскакують, нікого не зачіпаючи.

Але от газового покривала досягли сильніші ультрафіолетові промені. Вони діють набагато сміливіше: геть зривають з атома зовнішні електрони, подібно непотрібній прикрасі. Їхній шлях усіяний уламками атомів різних родів – позитивно заряджених іонів. Ці ж промені, до речі кажучи, і є головні руйнівники молекул: саме вони розколюють молекули на окремі атоми. Найбільші відчайдухи з них добираються на 80-100 кілометрів до земної поверхні, але тут гинуть і вони. А ті, яким і тут вдалося обдурити молекули кисню та азоту і проскочити повз них, потрапляють до рук молекул озону, які чергують на висоті 30-50 кілометрів.

Рентгенівські ж гамма промені – справжні «розбійники». Вони просто-напросто «роздягають» атоми, знімаючи з них всі електрони і залишаючи їх голими. І все ж нижче 60 кілометрів вони не можуть пробитись. Велетенська товща атмосфери надійно прикриває земну кулю від згубних променів.

Але зате поблизу кордону земної атмосфери і міжпланетного газу, де проходить передній фронт оборони, утворюється шар, що складається майже суцільно з іонів і електронів і грає роль своєрідного екрана, додатково ізолюючого земну кулю від зовнішніх електричних і магнітних впливів. До речі кажучи, на атмосферу, що знаходиться на відстані вище тисячі кілометрів від земної поверхні, в силу її розрідженості має набагато більший вплив не тяжіння Землі, як у нижніх шарах, а земне магнітне поле. І ось виявляється, починаючись в цій верхній атмосфері, на величезну відстань у 7-8 земних радіусів поширюється своєрідне рентгенівське випромінювання Землі. І стало бути, наша планета – володарка такої ж «корони», як і саме Сонце.

Подібно сонячній, вона складається з величезного скупчення заряджених частинок – плазми, нагрітої на тисячі градусів. Тепер відомо, що «корона» ця як би подвійна. Перший пояс заряджених частинок знаходиться досить близько від Землі – на відстані 500-1000 кілометрів і розташований головним чином над екватором. Другий електронний пояс простягається на висоту 40-50 тисяч кілометрів і охоплює майже всю земну кулю. Він набагато густіше заповнений зарядженими частинками.

Автор: Є. Сапарін.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *