Заморська гостя – холера

Холера

Найдавніше свідчення про холеру висічено в одному індійському храмі; датується воно III століттям до нашої ери. «Губи бліднуть, – свідчить напис, – погляд стає безглуздим, очі закочуються, руки і ноги зморщуються, немов від вогню, і хвороба охоплює багато тисяч людей. Багато тисяч! Але на відміну від чуми холера довго не з’являлася в Європі, і європейські лікарі нею цікавились порівняно мало. Першими з нею впритул зіткнулися англійці – в період колонізації Індії. Командувач їхніми військами Гастінгс записав в 1817 році в своєму щоденнику: «Похід був жахливий внаслідок величезної кількості нещасних, які падали від раптового нападу цієї страшної хвороби, і внаслідок величезної кількості трупів тих, які загинули на возах… »

Історія цієї хвороби – один з наочних прикладів того, як релігійний фанатизм, темнота і невігластво приводили людей до масової загибелі і як наука, поступово розбираючись в причинах страшної інфекції, почала з нею і з забобонними про неї уявленнями боротьбу, яка увінчалася успіхом.

Вивчаючи історію епідемій холери, лікарі звернули увагу на те, що на її батьківщині, в Індії, вони виникали на рідкість регулярно – кожні 12 років. Одну з причин цього вони угледіли в тому, що в Індії раз на 12 років особливо широко відзначається релігійне свято Кумб-Мела. У дні свята мільйони паломників прямують до священної ріки Гангу, в міста Бенарес і Гардвар. Паломники розташовуються на березі і роблять все, щоб захворіти – здійснюють ритуальні обмивання в річці і п’ють з неї воду.

Кумб-Мела

Ось як описував цю картину англійський письменник Р. Кіплінг : «З усіх боків на Індію рушила холера. Вона вразила півмільйонний натовп паломників, що прийшли поклонитись місцевій святині. Багато померли прямо біля ніг свого божества, інші почали тікати і розсіялися по країні, поширюючи смертельну хворобу. Холера брала приступом укріплені міста і забирала до двохсот життів на добу. У паніці люди брали в облогу поїзда … їхали на дахах вагонів, але холера супроводжувала їх і в дорозі: на кожній станції з вагонів виносили мертвих і вмираючих».

Паломництво мусульманського населення Індії в Ірак – до могил Кербели і Неджеф і ще більш масовий хадж в священні міста Мекку і Медину теж приводили до поширення холери – вже за межами Індії. Виходу хвороби на світову арену сприяли і англійські колоніальні війська. На початку XIX століття почався її хід по земній кулі. З 1817 по 1925 рік по планеті прокотилося шість її масових епідемій (пандемій).

У 1623 року прийшла холера і в Росію – через Астрахань. Перший візит заморської гості був лаконічним, і багато хто вирішив тоді, що хвороба може припинитись сама по собі. Через шість років купецький караван приніс її разом з шерстю і фруктами в Оренбург. А ще через рік вона знову об’явилась в Астрахані і швидко охопила значну частину країни. За два роки (1830-1831) холерою перехворіло понад півмільйона людей; близько 230 тисяч померли.

Слово «холера» походить від грецького слова «холе» – жовч. У давнину думали, що її причина криється в посиленому виділенні жовчі. Такі уявлення дійшли до першої половини XIX століття. Астраханська лікарська управа, наприклад, віднесла спалах холери на рахунок «незвичайної зміни місцевої атмосфери», що сприяє посиленому жовчовиділенню (треба сказати , що астраханські лікарі помилялися не зовсім; в 30-х роках минулого століття був встановлений прямий зв’язок між підсиленнями сонячної активності і спалахами холери).

Різі в шлунку і кишечнику, які спостерігалися у хворих на холеру, навели відомого на той час лікаря Християна Лодера на думку, що хвороба «починається в шлунковому сплетінні і тут же стверджується». Оберегти від напасті могли «твердість духу і віддалення сильних душевних хвилювань». Домагатися цього він рекомендував, «запам’ятовуючи в розумі втішні слова з псалмів Давида». Проте в числі прийнятих проти епідемії заходів були вже й раціональні, наприклад ізоляція хворих і карантини.

У 1831 році холера об’явилася в Петербурзі. Вона буквально косила людей. Голова холерного комітету, професор Московського університету М. Я. Мудров прибув до столиці і розпорядився відкрити тимчасові лікарні, але незабаром сам став жертвою хвороби. Карантинна застава на станції Іжора перегороджувала шлях до столиці, Царське Село було оточене. Карантини, як зауважив М. В. Гоголь , перетворили ці 24 версти в дорогу з Петербурга до Камчатки. «Чи знаєт , що я дізнався днями тільки? – Писав він В. А. Жуковському. – Але ви ж не повірите мені, назвете забобонним. Що всьому цьому виною не хто інший, як ворог чесного хреста всього обгородженого хресним знаменням. Це чорт надів на себе зелений мундир з гербовими гудзиками, повісив до боку загострену шпагу і став карантинним наглядачем».

За певний хабар ці наглядачі скорочували час перебування в карантині з двох тижнів до двох годин. Підвіз продовольства був припинений, і ціни на їстівне миттєво зросли. Все це викликало в народі недовіру до розпоряджень адміністрації. Населення столиці стало нарікати на лікарів, називаючи їх отруювачами. Справа в тому, що в одному з пунктів спеціальної «Настанови» про розпізнавання та лікуванні холери людям пропонувалося мати при собі для запобігання від хвороби «скляночки з розчином хлористої соди або оцтом, яким найчастіше потирати руки і біля носа, крім цього носити в кишені сухе хлористе вапно, зашите в полотняну сумочку». Від інфекції це не рятувало, а забобонний, підозріло налаштований натовп змушував тих, хто слідував «Наставлянню», з’їдати свої «ліки» для доказу, що це не отрута і що вони не замишляють нічого злочинного.

Один з очевидців згадував: «У брудному, тісному і смердючому провулку на Сінній площі була влаштована центральна холерна лікарня, куди поліція всіх хворих на холеру в будинках звозила насильно проти їх волі і бажання, що й послужило приводом до серйозного хвилювання народу на Сінній площі, яке скінчилось тим, що лікарню розбили, хворих винесли на ліжках на площу, доктора, фельдшера і аптекаря вбили і прислугу розігнали».

Іскри петербурзького бунту швидко розлетілися по навколишніх губерніях; численні хвилювання, що увійшли в історію під назвою холерних бунтів, спалахнули і там. Потім настали роки затишшя, а слідом за ними вибухнула третя пандемія, коли холера проникла далеко на північ – на Кольський півострів і до Сибіру. У 1848 році було відзначено 1 772 439 випадків, з них 695 150 смертельних. Дивуватися такій високій смертності не доводиться, оскільки ефективних методів профілактики і лікування ще не було. Є. М. Водовозов розповідає у своїх спогадах: «… Доктор практикував у нас такий спосіб: з ліжка виймали перини та подушки, а хворого, обернутого в одні простирадла, клали на раму ліжка, затягнуту грубим полотном. Зверху хворого переховували безліччю нагрітих ковдр і перин, в ноги з боків його клали пляшки з окропом, міцно закупорені і загорнуті в ганчірку, а під ліжком у величезному мідному тазу лежала розпечена цегла, яку раз у раз поливали киплячою водою з оцтом. Таким чином, хворий вдихав гарячий оцтовий пар, який разом з теплими покришками повинен був зігрівати його холодіюче тіло».

Далі буде .

Автор : К. Токаревіч, Т. Грекова.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *