Лікування туберкульозу

Туберкульоз

В 1904 році в Німеччині, поблизу Гейдельберга, був знайдений скелет людини, що жила, на думку фахівців, у часи неоліту, тобто приблизно 7 000 років тому. Подія ця особливої сенсації не викликала: були відомі і більш давні палеонтологічні знахідки. Проте ця знахідка виявилася дуже цінною: за висновками німецького вченого Бартельса, у грудних хребцях знайденого скелета виявилися зміни, викликані туберкульозом. Так в руках дослідників опинився найдавніший на землі «речовий доказ» того, що вже в доісторичні часи люди хворіли на туберкульоз.

Історія туберкульозу

Подібні туберкульозні зміни в кістках і суглобах вчені не раз зустрічали і при дослідженні давньоєгипетських мумій. Вивчаючи стародавні папіруси єгиптян, манускрипти індусів, твори перських, грецьких, римських письменників, поетів, філософів, ми часто зустрічаємо згадки про хворих легеневою сухотою та кістковим туберкульозом.

З проявами цієї хвороби був добре знайомий «батько медицини», чудовий лікар античності Гіппократ, який докладно описав у своїх працях багато ознак туберкульозу. Втім, йому, як і великим лікарям давнини та раннього Середньовіччя — Парацельсу, Галену, Абу-Алі Ібн-Сині (Авіценні), були доступні лише найбільш виражені ознаки, властиві пізнім стадіям туберкульозу: кровохаркання, сильний кашель, крайнє виснаження. Від останньої з цих ознак («фтиза» по-грецьки означає виснаження) і походить слово «фтизіатрія», яким у наші дні називають область медицини, що вивчає туберкульоз та методи боротьби з ним.

Не маючи в своєму розпорядженні засоби, які могли б вилікувати хворого на туберкульоз, лікарі давнини прагнули всіляко полегшити його страждання, і в цьому вони досягли значних успіхів. Досить сказати, що деякі положення їх наукових праць зберігають своє практичне значення навіть у наші дні.

Однак фтизіатрія знала також «лікарів» іншого роду. З давніх часів існувало повір’я, що монарх може зцілити хворого лише одним своїм дотиком. Так, грецький цар Пірр (319— 272 рр. до н. е.) «лікував» багато хвороб, в тому числі і туберкульоз, доторкаючись до хворого великим пальцем правої ноги. Надалі подібний спосіб використовували багато коронованих осіб.

Історія свідчить, що англійські королі Яків II та Вільям III «лікували» таким чином більше 20 000 хворих. Їх залишив далеко позаду Карл II, який за 20 років, з 1662 по 1682 рік, доторкнувся більш ніж до 92 000 хворих. (Як би в пам’ять про це англійці називають туберкульоз лімфатичних вузлів king’s evil, тобто королівська хвороба.) За свідченнями придворних-сучасників, короновані особи не переоцінювали «цілющої» сили свого дотику. І якщо вони протягом кількох століть продовжували «практикувати» подібним чином, то причина тут була особлива: за кожен дотик до хворого стягувалася плата. Тільки за один 1600 рік «лікарські» доходи англійського короля склали понад 150 000 фунтів стерлінгів…

Зрозуміло, було б невірним звести проблему лікування туберкульозу в епоху Середньовіччя і зародження капіталізму лише до дій коронованих знахарів.

Небагатослівні, скупі повідомлення старих рукописних лікарських порадників свідчать про різні способи лікування «злої сухоти» і «волосатика» (так в XI—XIV століттях називали на Русі туберкульоз легенів та свищеву форму кістково-суглобового туберкульозу).

З розвитком медичної науки накопичувалися і відомості про туберкульоз. Спроби лікарів протистояти цьому недугу стають більш кваліфікованими, приносять кращі результати. Вже в XVI столітті англійський лікар Форест пропонує лікувати туберкульозних хворих спокоєм, в XVII столітті англієць Сиденхем, а в XVIII столітті голландець Ван Світен починають застосовувати при лікуванні сухот дихальну гімнастику.

У XIX столітті з’являються перші санаторії для туберкульозних хворих: у 1841 році в Швейцарії, в 1858 році російський лікар М. В. Постніков будує під Самарою кумисолікарню, в 1871 році відкривається «народний санаторій для туберкульозних хворих» у Німеччині.

Всі ці заходи, так само як і поодинокі лікувальні установи, були абсолютно недостатні для серйозної боротьби з таким грізним і масовим захворюванням, яким був тоді туберкульоз. Захворюваність на туберкульоз неухильно зростала, ця хвороба забирала все більшу кількість жертв.

Вже перші дослідники проблеми туберкульозу не могли не відзначити прямої залежності цієї хвороби від соціально-економічних умов життя суспільства. У всі часи, на всіх стадіях розвитку класового суспільства туберкульоз завдавав найбільшої шкоди малозабезпеченим і незаможним верствам населення — бідним селянам, ремісникам, низькооплачуваним робітникам. Як правило, голод, безробіття, економічні кризи, війни супроводжувалися зростанням захворюваності на туберкульоз і смертності від нього.

Причини туберкульозу

Туберкульоз — хвороба інфекційна. Навряд чи хто-небудь зважиться заперечувати цю істину сьогодні. Однак у минулому питання це було дискусійним. Так, у 60-х роках позаминулого століття Паризька академія наук після більш ніж трирічного обговорення відкинула докази французького науковця та лікаря-практика Вільмена про те, що туберкульоз передається інфекційним шляхом. Більшість противників Вільмена в ті роки дотримувалися поглядів видатного німецького вченого Вірхова, який був твердо переконаний, що туберкульоз не викликають мікроби, а «шкідливі речовини», що впливають на організм людини.

Не було єдності і серед тих вчених, хто визнавав, що ця хвороба інфекційна. Навіть знаменитий французький вчений Лаеннек, наприклад, вважав, що туберкульоз передається тільки в спадщину. Ніяких інших шляхів зараження, на його думку, бути не могло. Не змінив він свою точку зору, навіть коли сам заразився цією хворобою при розтині трупа померлого від туберкульозу легенів.

24 березня 1882 року на засіданні Берлінського фізіологічного товариства з доповіддю «Про туберкульоз» виступив німецький вчений Роберт Кох. Основне положення його доповіді було коротким: «Без бацили — немає туберкульозу». Проте, щоб переконати в цьому сучасників, дослідник представив результати численних і складних експериментів. Насамперед, він доповів про те, що з допомогою відкритої ним методики дослідження характерна бацила, згодом названа по імені вченого «бацилою Коха», була виявлена ним у виділеннях багатьох хворих, що страждають самими різноманітними формами туберкульозу. Усім, хто в цьому сумнівався, Кох запропонував повторити «потрійний експеримент», який увійшов в історію медицини під назвою «тріада Коха»: специфічний мікроб, отриманий від туберкульозного хворого, висівався на живильному середовищі. При цьому бацила неминуче утворювала великі «колонії». А коли культуру такого живильного середовища прищеплювали здоровій лабораторній тварині, вона захворювала на туберкульоз…

Минуло понад 80 років. За цей час вдалося багато дізнатися про збудника туберкульозу. Цей збудник відноситься до сімейства широко поширених променистих грибків — актиноміцетів. Багато бактерій цього виду належать до сапрофітів — нешкідливих мікрогрибків, що зустрічаються у повітрі, воді, на травах, овочах і ягодах і навіть у складках шкіри тварин і людини. (Зазвичай їх називають мікобактеріями, від грецького «мікозис» — гриб.) Лише кілька видів родини мікобактерій становлять небезпеку для людини. Це збудник туберкульозу: людський, бичачий, пташиний та інші менш поширені його типи — і дуже схожа з ним бацила прокази.

Спочатку мікобактерію туберкульозу назвали «паличкою», так як сам Кох і деякі його послідовники вважали, що збудник хвороби виглядає саме так. Проте вже за життя Коха була встановлена «багатоликість» цієї мікобактерії: одна за одною були виділені найрізноманітніші форми — від зерновидної «крихти» (0,8 мікрона в довжину і 0,2 мікрона в товщину) до гіллястих «гігантів», понад 5 мікронів завдовжки і до 0,6 мікрона товщиною, з колбовидними здуттями на кінцях.

Цей крихітний ворог надзвичайно життєздатний. У ряді випадків «бацила Коха» не боїться кислоти і спирту, може перенести охолодження до — 269°С і виживає при впливі на неї значними дозами іонізуючої радіації. Однак є в неї «вразливі місця»: вона боїться високої температури. Так, якщо при температурі + 50°С вона гине через 12 годин, а при температурі -f – 65°С для цього достатньо 30 хвилин, то температура +100 С знищує її всього за одну хвилину. На практиці дезінфекційна обробка кип’ятінням триває, зрозуміло, значно більший час, так як не всі частини «проварених» предметів нагріваються до 100° одночасно з закипанням води.

Висока температура не єдиний ворог мікобактерії. Згубно діють на неї і ультрафіолетові промені, якими так щедре ранкове сонце. Ось чому вікна приміщення, де знаходиться туберкульозний хворий, завжди повинні бути відкриті навстіж для доступу сонячних променів. (Віконне скло, як відомо, поглинає ультрафіолетові промені.)

Дослідженнями було встановлено, що для організму людини небезпечні мікобактерії людського, а також бичачого і пташиного типів. Так, при зараженні мікробами бичачого типу у людини найчастіше уражається шкіра, кишечник і лімфатичні вузли. У цьому випадку джерелом зараження може послужити некип’ячене молоко або погано проварене м’ясо корови, хворої на туберкульоз. Відомі випадки, коли доярки, які доглядають за хворою коровою, захворювали на туберкульоз шкіри (інфекція потрапляла в тріщини і садна на руках).

У тому випадку, коли туберкульоз викликають мікобактерії пташиного типу, можливий, гострий, з переважним ураженням нирок та лімфатичних вузлів перебіг хвороби.

Однак найчастіше захворювання викликають мікобактерії людського типу. Хворий на туберкульоз з відкритою формою — бацилоносій — розбризкує крапельки мокроти при кашлі, чханні, сміху. Такі крапельки з великою кількістю мікробів розсіюються навколо нього на відстані до 60-80 сантиметрів і 30-50 хвилин тримаються в повітрі. Потім вони осідають на землю, висихають, стають дрібними пилинками, зараженими бактеріями, і знову піднімаються в повітря, готові проникнути в дихальні шляхи здорових людей.

Довго залишаються життєздатними і бактерії, що потрапляють разом з крапельками мокротиння на одяг, білизну, меблі та килими в кімнаті хворого. Неохайність, струшування одягу бацилярного хворого в приміщенні, недостатньо ретельне прибирання кімнати або лікарняної палати ведуть до утворення вже знайомої нам пилової інфекції, небезпечної для оточуючих. Само собою зрозуміло, що тісний контакт з хворим, який виділяє з мокротою велику кількість мікобактерій і не дотримується при цьому необхідних заходів профілактики, небезпечний. Як показує практика, значно рідше заражаються і хворіють на туберкульоз члени сім’ї хворого, де правильно збирають і знищують мокротиння, чисто прибирають і провітрюють кімнату, систематично дезінфікують його білизну і посуд. Хворі з так званими закритими формами туберкульозу, які перебувають під наглядом протитуберкульозних диспансерів, суттєвої небезпеки для оточення не становлять.

Сприйнятливість до туберкульозної інфекції дуже індивідуальна. Дослідження показали, що людина може бути носієм туберкульозної інфекції, при цьому не хворіючи на туберкульоз. Такий стан називається прихованим мікробізмом — мікробоносінням — і пояснюється високою опірністю організму до цього виду інфекції. Безумовно, в першу чергу це буває в тих випадках, коли мікобактерії потрапляють в організм людини загартованої, яка займається спортом, не боїться застуди, підтримує правильний режим праці і відпочинку, вакцинованої БЦЖ (спеціальна протитуберкульозна вакцина).

Однак повторні дози інфекції, особливо якщо вони поєднуються з перенапруженням нервової системи або загальною слабкістю організму, викликаною різними причинами, можуть призвести до того, що бар’єр опірності організму буде подолано. Тоді переможе інфекція і почнеться туберкульозний процес.

Симптоми туберкульозу

Мікобактерії, що розмножуються в організмі виділяють у кров отрути-токсини, що викликають озноб, підвищення температури в певний час доби, пітливість. Ці ознаки — зовнішні «супутники» хвороби. Одночасно в місці проникнення інфекції — в легенях, лімфатичних вузлах та інших органах утворюються характерні невеликі горбки. Звідси стара назва хвороби — «бугорчатка» і вживане нами слово «туберкульоз», утворене від латинського «tuberculum» — горбок.

Ці горбки, що злилися на певній ділянці тканини, утворюють так звані вогнища, і процес такого роду називають вогнищевим.

Ця форма захворювання не відрізняється яскраво вираженими ознаками: в легенях прослуховується трохи хрипів, хворий швидко стомлюється. Інші явища інтоксикації часто відсутні або слабо виражені. Процес цей добре піддається лікуванню, якщо воно було розпочате вчасно.

Якщо ж належні заходи вчасно не були прийняті, захворювання може прогресувати: виникають або різко посилюються явища інтоксикації, кількість вогнищ в легенях збільшується, в туберкульозний процес втягуються бронхи. Навколо одного вогнища або при злитті декількох вогнищ може утворитися обширна зона запалення — інфільтрація. Запальний процес переростає в інфільтративний.

Подальший розвиток хвороби пов’язаний з серйозними ускладненнями: руйнування, розпад інфільтрату призводить до утворення на його місці порожнини — каверни (від латинського «cava» — печера). Каверна стає джерелом розповсюдження туберкульозних мікобактерій, в результаті чого в легенях можуть з’явитися нові вогнища. Якщо ж інфекція потрапляє в кров, а лікування своєчасно не зупинить її поширення, під загрозою опиняться і інші органи і тканини: гортань, кишечник, нирки і, що особливо небезпечно, центральна нервова система. Однак у наші дні завдяки значним успіхам у лікуванні туберкульозу форми захворювання, пов’язані з перенесенням інфекції по кровоносній системі, спостерігаються порівняно рідко.

Так виглядає в загальних рисах процес розвитку туберкульозу легенів — найбільш часта форма захворювання туберкульозом.

Лікування хворих на туберкульоз

Лікування туберкульозу в наші дні досягається багатьма способами. Найважливіший з них хіміотерапія — вплив на мікобактерію лікарськими речовинами. Цей метод лікування був відкритий порівняно недавно, тоді як перші спроби знайти антитуберкульозні засоби відносяться ще до 80-х років XIX століття. З відкриттям «бацили Коха» вчені спробували відшукати згубні для неї ліки з числа тих, що існували в ті роки.

Всі пошуки такого роду виявилися безуспішними. І це було природно. Адже вивчення безлічі різноманітних засобів в надії, що якийсь з них виявиться відповідним, не що інше, як пошук щасливої випадковості — рух наосліп.

З розвитком мікробіології і біохімії були ретельно вивчені обмінні процеси, що підтримують життєдіяльність мікроорганізмів. І тут виник конкретний план отримання протитуберкульозних засобів: треба було знайти такі речовини, які змогли б впливати на ці обмінні процеси бактерії, іншими словами, змусити її «голодувати».

Експерименти в цьому напрямку проводилися в багатьох країнах світу і тривали не одне десятиліття. Спочатку дослідники виявили речовини, найбільш поживні для бактерій, що краще інших сприяли їх зростанню і розмноженню. Потім, в процесі синтезу цих речовин, вчені змінювали структури їх молекул настільки, щоб вони втратили поживні для бактерій властивості і тим самим змогли б загальмувати їх життєдіяльність.

Ці зусилля увінчалися успіхом. У п’ятдесятих роках минулого століття були отримані препарати ізонікотинової кислоти — тубазид, фтивазид, метазид, салюзид та інші, а також, що мають інший склад — ПАСК (парааміносаліцилова кислота), тибон, етіонамід та інші.

Ефективність цих лікарських засобів дуже велика. Наприклад, активне «голодування» туберкульозної мікобактерії, що приводить до зупинки її зростання, настає вже при впливі на неї тубазіду в концентрації 1 : 20 000 000, тобто таким розчином, в якому на одну частину речовини припадає 20 мільйонів частин розчинника.

Також був впроваджений в медичну практику й інший сильний антибактеріальний засіб — стрептоміцин. Творці цього препарату використовували у своєму пошуку відому вказівку Пастера та Мечникова: при відомих умовах життя може пригнічувати життя. В даному випадку мікобактерію гнобили продукти життєдіяльності, які виділяються мікрогрибком з роду стрептоміцетів. Аналогічним шляхом були отримані й інші антибіотики, що застосовуються при лікуванні туберкульозу, — циклосерин, віоміцін, канаміцин та інші.

Отже, сучасна медицина отримала ефективні засоби для лікування туберкульозу. Щоб підсилити дію цих ліків, а також попередити можливість «звикання» до них інфекції, зазвичай застосовують два або три з них одночасно, наприклад, фтивазид в поєднанні зі стрептоміцином і ПАСК.

Коли ми говоримо про цілющу дію хіміопрепаратів, то маємо на увазі, зрозуміло, не миттєве зцілення, що настає відразу за прийомом ліків. Мова йде про те, що сама можливість вилікуватися від туберкульозу — велике благо, про яке люди в минулому тільки мріяли.

Автор: А. Рабухін.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *