Долина великих ланей

індіанці тараумара

«Про індіанців тараумара, що живуть у горах Західна Сьєрра-Мадре на півночі Мексики, я знав дві речі: що ці люди — кращі в світі бігуни на довгі дистанції і що в силу різних причин вони знаходяться на шляху до вимирання. Можливо покоління наших онуків буде читати про тараумара тільки в підручниках історії. Я не історик і не етнограф. Я легкоатлет. Тому я спробую розповісти про головну причину їх популярності. Але я сподіваюся, що ця ж розповідь приверне увагу і до другої, куди більш сумної стороні їх буття…»

Так починає свій звіт про поїздку в Мексику англійський бігун Брюс Тулло. Про надзвичайні досягнення тараумара він вперше почув від свого товариша по легкоатлетичній збірній Великобританії Тіма Джонсона, який провів у Мексиці чимало часу, готуючись до олімпіади 1968 року. Джонсон підтвердив інформацію про те, що індіанці здатні бігти по горах, зберігаючи заданий темп, протягом сотень кілометрів. Що стосується швидкості бігу, то Тім посилався на журнальну статтю в «Шпортбюллетен» (Штутгарт, Німеччина), де стверджувалося, що дистанції 10 000 метрів тараумара пробігають на чотири хвилини швидше, ніж нинішні рекордсмени світу.

Чому в такому випадку мексиканський олімпійський комітет не включив їх до складу національної збірної? Такий випадок був. На передвоєнній Олімпіаді в Берліні виступав один тараумара, ім’я його, на жаль, не збереглося. Однак, коли він вийшов на старт босий, судді зажадали, щоб він одягнув взуття. Незвичний до кросівок індіанець насилу здолав два-три кола і зійшов з дистанції. (Цікаво відзначити, що як тільки на Олімпійських іграх заборона на “босоногість” була знята, переможцями в них стали виходити бігуни з Кенії та Ефіопії.)

Відомості про тараумара виглядали настільки фантастично, що єдиним способом переконатися в їх правдивості було відправитися на місце самому. Так Брюс Тулло опинився в Мексиці в долині Сагуарачик. що в перекладі з мови тараумара означає: «долина великих ланей». Вона лежить на висоті двох з половиною тисяч метрів.

«Зі схилу пагорба долина являла собою чудове видовище, яке можна побачити хіба що на рекламі сигарет. Ніжно-зелена після літніх дощів трава була усипана польовими квітами. Долину перетинав сріблястий струмок, з якого пили коні. В синьому небі білів силует церкви, побудованої місіонерами-єзуїтами, а навколо неї були розкидані колодою індіанські хатини без вікон. Вище піднімалися покриті соснами схили і голі скелі”.

Брюс зупинився в одній з хатин і запитав, де знайти Рамона. Тім Джонсон говорив, про нього як про видатного бігуна. Поки за Рамоном бігав хлопчисько, в хатину увійшли кілька тараумара і сіли вздовж стін навпочіпки. Чоловіки були кремезні, худі; у всіх чудові ноги природжених бігунів. Одягнені індіанці були в довгі білі сорочки з широкими вільними рукавами. На голові тараумара носять сомбреро або підв’язують пряме волосся стрічкою. Ноги взуті в сандалі з плоскими каучуковими підошвами, звані «уарачі». Всі сиділи мовчки. Етикет тараумара не дозволяє відразу заводити розмову.

Незабаром з’явився: Рамон. Пооране зморшками обличчя знаменитого бігуна вказувало на солідний вік. Як можна делікатніше англієць запитав, чи не погодиться Рамон бігти з ним. Зрозуміло, ця праця, буде оплачена, як личить праці кожного професіонала. Особливо професіонала такого класу, як він. Індіанець погодився. Загальна дистанція п’ятнадцять кілометрів. Старт і фініш будуть позначені білими каменями.

індіанці тараумара

«Коли вранці ми вийшли до каменів, — зізнається Брюс. – я відчував неабияке хвилювання. Не тому, що боявся програти, ні. Експеримент сам по собі був досить вражаючим.

Було вже дуже жарко, проте Рамон не зняв сомбреро. Він легко прийняв старт і з дивовижною швидкістю помчав вгору по пагорбу. Його каучукові підошви з сухим тріском торкалися землі. На вершині пагорба у мене встановилося дихання, ми зрівнялися і побігли вниз. Піднімаючись на наступний пагорб, я збільшив швидкість. Рамон, спохмурнівши, тут же наздогнав мене, а потім вийшов вперед. Обійти його мені так і не вдалося.

Коли ми відпочивали після бігу під стіною хати, я зазначив, що з нас двох я, мабуть, відчував себе краще. Але ж мені двадцять чотири, а Рамону, наскільки я зрозумів, 45-50 років! Місцеві жителі, які з цікавістю стежили за нашим змаганням, повідомили, що Рамон все ж не дуже добре бігає на короткі (!) дистанції, зате на довгих не знає собі рівних.

— Що значить довга дистанція? — запитав я.
— Це два дні бігу. Або три…

Пізніше Брюс дізнався, що в 1970 році Рамон пробіг 36 годин, покривши відстань у двісті п’ятдесят кілометрів, і прийшов першим…

У сусідньому містечку Сісогуачик британський спортсмен зустрівся ще з одним бігуном тараумара на ім’я Мадрид. Цей двадцятирічний індіанець не значився серед найсильніших. Брюс Тулло вмовив його зробити з ним десятикілометровий забіг.

“Перші п’ять кілометрів я біг на самоті, оскільки Мадрид виявився далеко попереду. Лише перед фінішем мені вдалося нагнати його і вирвати два-три метри. Але ось що найдивовижніше. На дистанції я зробив кілька ривків, в той час як Мадрид біг широким рівним кроком. Його пульс після забігу був майже такий же, як перед стартом! Мені ж довелося викластися до кінця — хочу ще раз підкреслити, що Мадрид зовсім не був кращим, він просто випадково опинився в селищі, от і все… Я залишився надзвичайно задоволений змаганням, проте найцікавіше ще чекало мене попереду”.

Англієць дізнався, що високо в горах, в містечку Сівіваракік, ось-ось повинні початися великі змагання. Боячись запізнитися, Брюс поквапився туди. На щастя, гонки ще не почалися: чекали, коли вболівальники закінчать укладати парі, а на це йде не менше доби. Ставки – неодмінна частина великих забігів тараумара, відомих як “рарахіпарі”, біг з м’ячем.

В житті тараумара біг рарахіпарі займає тепер таке ж місце і викликає такі пристрасті, як в Англії Вімблдонський тенісний турнір або фінал кубка країни з футболу.

За три дні до початку змагань бігуни починають обробляти ноги настоєм лікарських трав. При кожній команді є свій чаклун, чиї функції — захистити бігунів з допомогою чар від шахрайства суперників і забезпечити їм прихильність богів. Ніч перед рарахіпарі спортсмени проводять в окремій хатині, вхід в яку охороняють чотири дідуся — від «вроків»…

Гонка було не особливо масштабна — якихось дванадцять годин бігу, але ставки були великі. Укладання парі відбувалося майже безмовно. По мірі того як підходила публіка, поруч зі стартом виростали дві купи речей — по одній на команду. Навалом лежали чоловічі сорочки, жіночі спідниці, гроші, мішечки з зерном. В цілому тут накопичилося добра на кілька тисяч песо, а це солідна сума, якщо врахувати, що місячний заробіток тараумара не перевищує чотириста песо.

індіанці тараумара

Нарешті, команди по три людини в кожній — вийшли на старт. В руках у індіанців палиці, якими вони будуть діставати з під каменів дубову кулю розміром з тенісний м’яч. Гнати його можна тільки ногами, чіпати руками спортивний снаряд не можна. Команди шикуються біля стартових каменів. Старійшина-суддя пускає по дорозі дубову кульку. Відразу ж піднімається неймовірний шум. Зазвичай стримані індіанці приходять в збудження. І подібно вболівальникам на всіх континентах, підбадьорюють своїх фаворитів.

Гонщики спрямовуються вперед. Швидкість величезна, особливо якщо врахувати, що на бігу їм доводиться робити фінти і підкидати кулю — перша миля пройдена за п’ять хвилин. Незабаром супроводжуючі вболівальники відстають. Гонщики входять в стійкий ритм — близько 8 миль на годину, враховуючи вимушені зупинки, коли куля застряє між деревами.

Дорога проходила по сосновому лісу, і бігуни раз у раз зникали з поля зору. Години через дві після старту настала темрява, рух видавало тільки полум’я: в групі лідерів два бігуна запалили соснові гілки, і в цьому світловому колі танцювала фігура третього. Як і раніше ритмічно, з сухим стуком билися об землю каучукові підошви сандалів-уарачів. Тараумара ніби не відчували втоми, але ж вони здолали вже чверть дистанції.

«В Англії ми вважали, що 42-кілометровий марафон — межа для бігуна. Тараумара ж покривають відстань, рівну двом, чотирьом, а іноді навіть восьми марафонам. І це на дорогах, що ніяк не нагадують асфальтові траси. Бігають не тільки чоловіки. Я сам бачив, як двоє 12-річних хлопчаків просто так, забави заради, зробили восьмигодинний забіг. А жінки долають 100-кілометрову трасу (зазначимо, що в Європі існує межа для жіночих забігів по пересіченій місцевості — три милі, не більше)…

індіанці тараумара

Забігаючи наперед, хочу одразу ж висловити свою думку: досягнення тараумара на довгих дистанціях набагато перевершують все, що записано до цього часу в анналах світового спорту. Я маю на увазі саме офіційну його частину. Впевнений, що молоді індіанці тараумара були б королями доріжок на всіх стадіонах світу.

Мене дуже цікавило, чи відмінний спосіб життя цих людей від того, що мені доводилося бачити в інших країнах. Мабуть, нічим, якщо не вважати хронічного недоїдання і пов’язаних з ним захворювань. Звичайна їжа тараумара — кукурудза і боби. М’ясо їдять вони вкрай рідко, в основному на свята. Як бачимо, подібна дієта навряд чи сприяє атлетичним вправам. Хоча правда і те, що виживають в подібних умовах тільки найвитриваліші і загартовані.

індіанці тараумара

Серед індіанців дійсно часті інфекційні захворювання, багато хворих на туберкульоз, майже всі страждають від кишкових паразитів; є й інші хвороби, обумовлені недоліков вітамінів. Дитяча смертність досягає 50 відсотків.

Але ось в чому феномен. Дані медичних обстежень показали, що серце у всіх тараумара без винятку не відрізняється від серця добре тренованих бігунів. Правда, воно пристосоване до особливих умов високогір’я, кількість еритроцитів в крові більше звичайного.

Є думка, що перед тривалими змаганнями тараумара приймають стимулятори. «Я, втім, був присутній при підготовці до 12-годинного забігу і не помітив, щоб бігуни що-небудь їли або пили, — зазначає Брюс Тулло.

Незадовго до нього в Сисогуачик прибула бригада американських лікарів, які провели ретельне обстеження. Грунтуючись на отриманих даних, лікарі визначили бігунів, які можуть виграти в майбутніх змаганнях. Рамон в їх число не потрапив.

- Може, і так, – відповіли старійшини, – проте виграє все ж він.
— Як він може виграти, коли він у жахливій формі?! – вигукнув лікар.

Виграв дійсно Рамон…

Автор: М. Біленький.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *